— Ні. А я так розумію, що ви вже знаєте, чому його всі шукають.
Він поглянув на мене здивовано:
— Он як! Хочете мене заінтригувати?
— Ні. Хочу поділитися з вами інформацією, але навзамін.
— І що вам вдалося з’ясувати?
— Що Деккер збирав відомості про військові об’єкти.
— Так. Це і нам відомо. Що ще?
— Що мав їх передати Мольтке. Але не знаю, чи передав.
— Не передав.
— Отже, ви нічого не знайшли.
Він зблиснув очима:
— Ви про що?
— Про готель «Жорж».
— Звідки ви…— Він знервовано роззирнувся.
— Не переживайте. Ми ж союзники. Якщо мені вдасться знайти світлини, я передам їх вам. Коса могли вбити совєти за відмову продовжувати їхню аферу з євреями. Одного разу він підслухав розмову Зяблова з послом Єлісєєвим. На запитання «Що з нашими жидами?» консул відповів: «Все в порядку. Вони вже в нас». Хоча вони повинні були бути в Палестині.
— Кому про це розповів Кос?
— Одній особі, яку ви завтра зможете допитати особисто. Однак його могли вбити і з метою грабунку, бо він мав валізу, набиту золотом і валютою. Але вона зникла. А тепер розкажіть, що ви знаєте про Ірму і баронесу.
— Баронеса? — Конарський розсміявся.— Вона така ж баронеса, як я китайський мандарин. Перестаріла шпигунка — ось хто вона. Але її послугами ще інколи користуються. Вона має вишукані манери і цілком вдало грає роль баронеси.
— Мені сказали, що її дівоче прізвище Шулєнбурґ і вона рідня відомого дипломата Вернера фон дер Шулєнбурґа. А сама вийшла заміж за барона фон Крюденера. Недавно овдовіла.
— Тут є лише одна правда. Вона справді в дівоцтві Шулєнбурґ, але не родичка дипломата, а просто однофамілиця. Далі, покійний Крюденер бароном не був і приставки «фон» не заслужив. У Німеччині ця дама не дозволяє собі називатися баронесою. Лише тут. Що ж до Ірми Краузе, то вона давно нас цікавить. Вона пройшла бойовий вишкіл в нацистських таборах, володіє зброєю. Має відзнаки від самого Адольфа. Одне слово, це фахова шпигунка.
— Приблизно щось таке я й уявляв собі. Тобто вони пов’язані з Деккером?
— Так.
— Ви їх не рухаєте?
— Поки що вони не помічені ні в чому протизаконному. Ну, хіба що в зваблюванні одного відомого репортера.
Я усміхнувся.
— Інколи корисно вдавати звабленого.
— Надто не захоплюйтесь. Невідомо, з якою метою вони з вами заприязнилися.
— Баронеса хоче купити віллу в Брюховичах. Просила мене підшукати об’єкт.
— Віллу? Та вона й сторожової будки не купить. Їй виділяють кошти на те, щоб вона програвала якусь невелику суму в казино і вела теревені з потрібними людьми. Ви потрібні їм для чогось іншого. Можливо, сподіваються, що виведете їх на слід Деккера.
— Не розумію одного. Якщо Деккер збирав матеріяли для Рейху, то чому не передав їх Мольтке? Чому не заніс їх до німецького консуляту?Або міг би довіритися комусь зі своєї організації.
— Так, якщо він мав на меті справді передати їх Рейху. А він міг вирішити заробити на них. Ви не відкидаєте такої ситуації?
— Так… маєте рацію. Про цей його намір могли довідатися і тепер розшукують з метою вбивства.
В цей момент Мольтке почав промовляти. Всі присутні присунулися ближче. Підійшли й ми. Мольтке дякував і говорив банальні речі. Добре, що недовго. А після цього всі заметушилися біля столів, накладаючи на тарелі вгощення.
І тут з’явилася Рося в розкішній сукні з червоного шовку з чорними квітами і глибоким вирізом на спині. Вона підійшла до мене і прошепотіла:
— І як тобі?
— Фантастично! — промовив я.— Не знав я, що для того, аби вдягнути сукню, треба цілих дві години.
— Як мало ти знаєш про дамські витребеньки! А льоки накрутити? — труснула вона голівкою.— А напацькатися? А… гаразд, продовжувати не буду.— Тут її примружений погляд упав на Ірму, і вона буркнула: — О, це вона?
Я нічого не відповів. Рося надулася і відійшла. Натомість наблизилась Ірма з двома келихами.
— Це тобі,— простягла мені один.— Що у тебе за секрети з Конарським?
— Все той же маніяк. Але, на жаль, ми ані на крок не наблизились.
— Що робиш цієї ночі?
Я спочатку хотів щось ляпнути, мовляв, буду зайнятий, але, можливо, це нагода ще щось від неї довідатися, тому відповів, що все від неї залежить. Рося в цей час не зводила з нас очей, і я відверто шарівся.
— Якщо так,— сказала Ірма,— то нам нема тут що далі робити. Моє авто чекає на вулиці. Хто ця дівчина, що витріщилася на нас?
— Ти її не знаєш? Донька Кисіля.
— О! В тебе з нею роман?
— Ні.
— Але ви знайомі.— Вона дивилась мені в очі. Я кивнув.— Чому ти до неї не підійдеш?
Вона, вочевидь, провокувала мене. А мені під цим пильним Росиним поглядом якось не випадало покидати казино водночас із Ірмою.
— Гаразд,— сказав я.— Підійду до неї, а ти мене чекай в автівці.
— Хитрун… Тільки недовго.
— Ні.— Я наблизився до Росі й сказав: — Це не те, що ти думаєш.
— Звідки тобі знати, що я думаю?
— Вона в моєму розслідуванні відіграє важливу ролю. Вона пов’язана з Деккером. Я мушу витягнути з неї все, що вона знає.
— І куди ти з нею поволочишся? — запитала вона, дивлячись кудись убік.
— До ресторації. Це буде наша прощальна вечеря,— молов я нісенітниці.
— А після ресторації? — промовила вона похмурим тоном, і далі не підводячи на мене очей.
— Я піду спати. Я вже й так ледь тримаюся на ногах. Зате завтра тебе і твого тата чекатиме сенсація.
— Умгу,— буркнула вона недовірливо.
— Побачиш.
— Умгу.
— Добраніч, зозулько. Не гнівайся.
— Умгу.
— Па.
— Умгу.
2
Я йшов з розбитим серцем. Звісно, що не поїхали ми з Ірмою до жодної ресторації, а взяли в «Ґранді» дві пляшки іспанського вина і поїхали до мене. Забава виглядала таким чином: спочатку ми випили першу пляшку вина і пірнули в ліжко, потім стали пити другу, і тут я вирішив допитати Ірму.
— Знаєш, я не люблю, коли з мене роблять дурня.
— Ти про що? — запитала вона невинним тоном.
— Я про твою тету, баронесу.
— Ах, ти про це? Господи, ну хоче цьоця, щоб її називали баронесою… Я ж не могла при ній тобі сказати, що вона бреше.
— А звідки вона бере гроші на казино?
Тут Ірма вирішила, що якраз пора перехилити ще по келиху. Відтак поглянула на мене і запитала:
— Признайся: ти нишпорив за нами.
— Ні. Принаймні не спеціяльно. Але сорока на хвості принесла дещо. Ти співпрацювала з Деккером?
Вона вискочила з ліжка у всій своїй неповторній красі, стріпнула волоссям і сказала:
— До чого ти оце все ведеш? Я його ледве знала. Колись влізла в той Німецький народний союз. І що тепер? Ти його шукаєш?
— Його всі шукають.
Вона гмикнула і пішла до лазнички. Я провів захопленим поглядом її гаряче тіло. Повернулася вона відверто надута. Залізла в ліжко і сказала холодно:
— Подай мені келих.
Я подав і сказав примирливо:
— Ти дарма нервуєш. Але мені не подобається, коли мені не договорюють.
— Що ти хочеш знати? — таким самим зимним тоном.
— Чим ти тут займаєшся? Навіщо ти вигадала, що працювала в казино у Сопоті?
— О, ти й до цього докопався? Я це сказала, між іншим, коли ми тільки познайомилися. Я ще про тебе мало що знала. Ну і ляпнула перше, що спало на думку. Хоча я стільки часу там провела, що могла б і працювати.
— І… чим ти займалася?