— Сховай мене. Ми вже завтра… завтра… завтра я все зроблю, як скажеш.
— Пане Губський,— звернувся я до крамаря.— Чи могла б ця панна пересидіти у вас десь там на задвірках? Бо поліція зараз почне засипати її питаннями.
— А чо нє? Прошу за мною, ласкава панно. Прошу сюди.
Я прибрав зі столика одне горнятко і келишок, сховав під лядою і став чекати.
Незабаром почулося ревіння моторів. Я допив коньяк, прихопив пуделко з цукерками і вийшов на вулицю, з одного авта висунулася голова Обуха:
— А ходи-но до нас!
В автівці я побачив ще Конарського й інспектора. Я сів до них, поклав цукерки біля Обуха, а він вдав, що не помітив. Тоді я слухняно повторив усе те, що вже оповів Обуху, а відтак простягнув їм конверт з негативами.
— Як ви знайшли віллу? — відразу взяв бика за роги Конарський.
Я мусив брехати.
— Вдалося знайти підказку. В хаті Деккера. Тій, що на Східній.
— Ви проникли до його хати? — вирячив очі інспектор.— Хто ви такий? Комісар поліції? Інспектор? Шерльок Голмс?
— Зачекайте,— зупинив його Конарський.— Якщо ви там побували і не знайшли її, то це ваша проблема. А він знайшов.
— І що це було? — ледь не трясся від гніву інспектор.
Треба було якось викручуватися. Якщо вони робили там обшук, то мали б зазирнути і до смітника, але якщо не побачили пуделочок від «Кодака», то не зазирнули, а відтак для них зосталося таємницею, з якої нагоди на Деккера оголошені лови.
— То був пожмаканий папірчик — квитанція за світло з адресою. Я знайшов її в смітнику,— сказав я, не сумніваючись у своєму здогаді, що туди вони не зазирали.
— Що? В смітнику? — обурився інспектор.— Це неможливо! Ми його перетрусили. Він з нас кепкує!
— Якщо ви його перетрусили,— спокійно промовив я,— то мусили натрапити ще й на пуделочки від «Кодака», які б підказали вам, що саме ховав Деккер і за чим усі полювали.
— Ви бачили ті пуделочки? — запитав Конарський в інспектора.
Той не знав, що казати, і лише бурмотів:
— То неможливо! Радомський… я йому голову відірву.
— А ви? — запитав шеф контррозвідки в Обуха.— Ви бачили?
— А мене там не було,— спокійно відказав Роман.— Мені доручили займатися маніяком.
— Отже, обшукував помешкання капрал Радомський,— підсумував Конарський.— Так, пане інспектор?
Той набурмосено кивнув і сказав:
— Їх там троє було. Я приїхав під кінець. Вони прозвітували, що перетрусили геть усе.
— Ну гаразд, зі своїми спецами ви самі розберетеся. Ми їдемо. Ви з нами? — звернувся до мене.
— Ні, дякую. Забагато вражень. Ось олівець, якого знайшов у Шпака.
Коли їхні авта зникли за закрутом, я покликав Камілу. Вона нарешті заспокоїлася. Я розрахувався з крамарем, і ми поїхали.
Дорогою я запитав:
— Ти після Деккерового зникнення бувала в його хаті?
— На Східній? Ні. Чого мені там бувати?
— Там ще залишалися твої речі.
— То й що? Вони мені без потреби. Старі манелі.— Раптом насторожилась.— А ти звідки знаєш? Ти був там?
— Був одного вечора.
— І що?
— Якась жінка теж намагалася там побувати, але я її сполохав. Вона притьма вискочила і замкнула мене на ключ. Мусив через вікно вилазити.
— Ти думаєш, що то була я?
— Я нічого не думаю. Але хочу туди зайти ще раз.
— В тебе є ключ?
— Є.
— Тобі дала Рося? — запитала вона ображеним тоном. Я кивнув.— Я так і думала.
Я завернув на Східну з Замарстинівської, заглушив мотор і запитав:
— Зайдеш зі мною?
— Ні. З мене досить.
Я вийшов з авта, вибіг на ґанок і вставив ключ у двері, але він натрапив на перепону. З тамтого боку вже був ключ. Я постукав. За хвилю двері відчинила висока жінка років під сорок в темно-синьому жакеті і такій же спідниці, яка тісно облягала її могутні стегна. Русяве волосся було зібране на потилиці на ґудз, великі чорні очі пронизували мене непривітним поглядом, а вузькі вуста з-під орлиного носа озвалися деренчливим голосом:
— Ви до кого?
— До Деккера,— сказав я.
— Його нема.
— Де ж він?
— Сама хотіла б довідатися. Ви хто?
— Я приватний детектив.
— О! — не приховала вона здивування.— Я повинна була й сама здогадатися… І що ви хочете?
— Хочу довідатися, хто ви і що робите в чужому будинку.
— Я його сестра.
— Сестра? — здивувався я.— Вперше чую, що він мав сестру.
— Просто я живу не тут. Я живу в Ґданську.
— Звідки у вас ключ? — запитав я.
— Те саме можу запитати і я.
— Я маю ключ від сестри його колишньої дружини. А ви звідки?
— А я від Іґнаца. Ще тоді, коли він парубкував.
— Це ви пробували вчора завітати сюди і втекли, побачивши, що тут не знайомі вам люди?
Вона якось дивно всміхнулася, демонструючи чи то зневагу, чи пихатість.
— Якщо я маю намір кудись завітати, то не тікаю. Бачите, й зараз я не втекла. А могла б затраснути двері перед вашим носом. Я лише сьогодні приїхала. Отже, ви теж не знаєте, де він?
Я вирішив не говорити їй про долю її брата.
— Ні, не знаю. Ви ночуватимете тут?
— Так.
— Гаразд. До побачення.
Дорогою я думав про те, чому вона не заговорила про віллу. Не може бути, щоб сестра не довідалася від брата про те, що він купив віллу в Брюховичах. Кількома словами я переповів свій візит Камілі.
— Ти повірив їй? — запитала вона.
— Ні. Треба, щоб нею зайнялася поліція. Вона така Деккерова сестра, як я вуйко.— Я поглянув на Камілу і сказав: — Саме час потішити родину твоїм воскресінням.
— Я боюсь.
— В батька ти будеш у безпеці. Авто, яке стояло на Чарнецького, могло вистежувати тебе. Тобі вже туди не варто повертатися.
— У мене там залишилися речі. Ні, я так не можу. Краще завтра. Завтра…— відмахувалася вона знервовано.— Я стільки пережила…
— І що ти пропонуєш?
— Заїдемо до мене. Я мушу напитися. З тобою. Гаразд? Вип’ємо шампан і підемо лю-лю.
— Тобі мало було зранку?
— Ну, ми ж тоді квапилися. А зараз нас нічого не підганяє. Поїхали. І ще… Коли я опинюся в татка, нам буде не так просто здибатися. Найрадше, я б на Чарнецького й надалі залишалася. Або переїхала до тебе.
Так… ще одна, яка б переїхала до мене. Я нічого не відповів. Вона запитально поглянула на мене і, мабуть, зрозуміла, що відповіді не буде. Відтак продовжила загадковим тоном:
— А… знаєш… Та валіза…
— З коштовностями?
— Так. Я знаю, де вона.
— І що?
— Вона може стати нашою.
Це вже цікавіше, але щось мене тут муляло. Вона знає, де валіза — а це була ще одна причина для полювання за Деккером. Чи хочу я, щоб натомість почали полювати на мене? І якщо вже Каміла, то чому не Рося? Вона мені дужче подобалася. Щось у ній було таке, що притягувало, і не конче тілесно.
— Гаразд,— погодився я.— Відкладемо на завтра. Єдине, що я мушу зателефонувати до твого батька і повідомити про Деккера.
— Але не кажи ще про мене. Нехай то буде несподіванка.
Вона закурила. Її тоненькі пальці з довгими нігтями тремтіли.
Я заїхав знову на Театинську, припаркував авто, і ми проникли до помешкання через наскрізну браму. Перед дверима вона кілька хвилин копошилася у торбинці в пошуках ключа, при цьому дідькаючи і нервуючи. Врешті знайшла, відчинила, ми увійшли в передпокій. Каміла відразу пішла до лазнички, а я раптом закляк на місці, втягуючи носом ледь відчутний запах ментолових цигарок. Його тут не було зранку. То було щось нове і дивне. Але зробити жодних висновків я не встиг, як і двох-трьох кроків у напрямку вітальні, бо отримав удар по голові і звалився на підлогу. В пам’яті ще зблиснув короткий скрик Каміли. А потім настав темний провал у свідомості, я відчув, що відлітаю в країну рожевих хмар.