Коли я почав отямлюватися, в голові заблискотіли зірки, а мертву тишу замінило гуркотіння потяга, якого тут і близько не могло бути, але я виразно чув, як він гуркоче і навіть шипить парою. Тут я усвідомив собі одну важливу річ: я живий, а на ті два крильця, якими полину колись у безвість, доведеться ще зачекати. Очей, щоправда, я розплющити не міг, вони склеїлися, а руки мене не слухали. Спершу я подумав, що вони зв’язані, але ні, вони просто задубіли, бо я усім тілом лежав на обох руках.
Врешті я зумів торкнутися очей і зрозумів, що вони злиплися від крові. Невже моєї? Я звівся на коліна, потім встав на повен зріст і навпомацки посунув до лазнички. Там промив очі й обличчя теплою водою, потім підставив під струмінь зимної води голову і відчув, як біль просто пронизує мій череп. Я засичав і скрикнув. Але після цієї пекельної процедури я відчув деяку полегкість і здатність знову мислити.
Я витерся рушником і поплентався шукати Камілу. Але її і сліду не було. Вона зникла разом зі своїми речами. Хтось її викрав?
Я опинився в ідіотичній ситуації. Підійшов до креденса, відкрив дверцята бару і знайшов недопиту пляшку віскі. Я перехилив її одним махом.
Що ж тут відбулося? Нас хтось підстерігав. Хтось у Камілиному помешканні. Він гепнув мене чимсь важким по голові… Ага… ось чим… В передпокої на підлозі валявся розтрощений ослін. Можна тільки подивуватися міцності моєї макітри. Кишені в мене були вивернуті. Отже, мене обшукали, але пістолет не забрали. Скільки я пролежав без пам’яті? Години, мабуть, дві або й три. Зараз третя.
Я набрав телефон Кисіля.
— Моє шанування. То Марко,— прохрипів я.
— Ваш голос годі впізнати. Застудилися, чи що? А то я вже став хвилюватися,— сказав Кисіль.— Де ж то ви пропали?
— Я знайшов Деккера.
— Невже? Знайшли? І де ж він?
— Думаю, зараз уже в трупарні.
— Що? Він мертвий?
— Так. Його вбили. На його віллі в Брюховичах.
— Коли?
— Мабуть, учора.
— Гм… Ну, я не скажу, що така звістка мене сильно засмутила. Навпаки… Є нагода випити. Приїжджайте. Хочу почути деталі.
3
В себе я помився і перевдягнувся. На голові була невелика ґуля і розсічена шкіра, але вже перестала кровити. Я обережно зачесався і вийшов з дому. Авто поставив біля комендатури і зайшов до Обуха.
— Ти мав рацію,— сказав він.— Шпак таки встиг написати записку. Ось вона.
Він простягнув мені сторінку з нотатника, на якій муравлиним почерком було виведено: «Пізно ввечері вони зібралися в лещетарському клубі і були там усю ніч. На світанку мене видало сонце. Йдуть за мною. Я знайшов віллу Деккера. Він мертвий. Убивць було двоє. Записник шукайте під скочнею. Подбайте про пенсію для пані Шпакової».
— Таємничі вони…— промовив я.— Все ж таки незрозуміло, хто за цим стоїть.
— Може, він і сам не знав,— стенув плечима Обух.— Помітив лише чиєсь зібрання.
— Його видало сонце… Ну так… бінокль зблиснув на сонячних променях,— здогадався я.— Де ж ви це знайшли?
— Не повіриш. У нього під перукою.
— В Шпака була перука? — здивувався я, але відразу пригадав, як він акуратно скидав капелюха, як поправляв зачіску.— А записника знайшли?
— Ні,— похитав головою комісар.— Ми обнишпорили там усе. Хтось його знайшов перед нами.
— Незрозуміло, кого він саме вистежував. Деккера чи тих, що збиралися в клубі.
— Ну, ми ж йому загадали стежити за твоєю німкенею.
— Припини знущатися. Ірми там не було, вона була весь вечір і всю ніч зі мною.
— З котрої години?
— Я приїхав до Кисіля о пів на восьму вечора. Тоді її ще не було. З’явилася о десятій. А ви з’ясували, коли загинув Деккер?
— Так, з’ясували. Мабуть, тобі це не сподобається, бо загинув він учора між восьмою та десятою. Отже, у неї алібі нема. Де вона була?
— Сказала, що була вдома. Її голова боліла. Хто в цей час за нею стежив?
— Пані Шпакова.
— І що вона повідомила?
— Що Ірма була справді вдома. О 21:40 світло в її помешканні згасло, і вона вийшла з дому. Але там є другий вихід.
— Але там вистежував її син.
— Він стежив лише за дня. А увечері йшов додому. То ж дитина. Отже, вона могла спокійно вислизнути раніше.
— Ч-ч-чорт! Однак це не означає…
— Ні, не означає.
Я розповів йому все про Камілу. Комісар уважно слухав, але не втримався від дорікань, що я так по-дурному попався. А якби був звістив його, то всього цього б не сталося.
— Вона просила мене все тримати в секреті,— виправдовувався я.— І дуже боялася. Тепер вона невідомо де.
— Це все перевертає догори дриґом.— Він нервово пройшовся кабінетом.— А звідки в тебе певність, що то взагалі була Каміла?
Я був ошелешений цими словами. Досі мені й на гадку не спадало запідозрити Камілу в тому, що вона не та, за кого себе вдає.
— Вона багато чого знала,— сказав я.— Навела мене на ту віллу.
— Навела, щоб за твоєю допомогою її знайти.
— То хто ж вона, по-твоєму, була?
— Не знаю. Деккер, очевидно, збирався плівки комусь продати. Мабуть, саме їх та Каміла теж шукала.
— Не розумію тільки, куди вона поділася.
— Ну, вона своє завдання виконала. Хоч і без успіху. Далі робити з тата вар’ята не було сенсу. При тобі плівок не виявили, от вона і звіялася. Тобі не треба було тягнути з пошуком вілли. Ти отримав адреси в середу. Згадай, з ким ти опісля зустрічався. Ти ж мав ті адреси при собі?
— Так. В маринарці.
Я згадав, що залишав маринарку на кріслі під час зустрічі з Ірмою і баронесою, коли мене покликала Рося. Чи могли вони ті адреси скопіювати? А ще… коли того ж дня зустрічався зі Шпаком. І теж на кілька хвилин відволікся до телефону. Відволікся задля безглуздого дзвінка його дружини. Хто з них поцупив адресу?
— Мабуть, так і було…— погодився я.— Однак я знав, як виглядає вілла, а вони — ні.
— Три вілли — не такий уже заплутаний вибір. А ти поїхав туди щойно в суботу.
— Так, це була моя помилка.
— Так виглядає,— сказав похмуро Обух,— що убивці Деккера і Шпака пов’язані з Ірмою і баронесою. Лише в них була нагода обшукати твою маринарку і знайти адресу вілли.
— За Ірмою хтось стежить?
— Так… Пані Шпакова. Ми вирішили дати їй роботу. Вона доволі спритна.
— Тоді остання новина: мене спробувала завербувати Ірма.
— О! Цього варто було сподіватися.— Він задоволено потер долоні.— І ти повівся?
— Так. Вона скаже, коли й де я зустрінуся з їхньою організацією.
Я почав переказувати Обухові розмову з Ірмою і її вербунок, але він мене спинив, вважаючи, що справа надто поважна, і потягнув до Конарського.
4
Відтак я поїхав до Кисіля. Браму відчинила Рося.
— О, як приємно,— усміхнувся я,— ти тепер за швейцара?
— Тільки для тебе, любий,— промовила вона з іронією.— Побачила тебе з вікна. Ти ж тепер страшенно зайнятий, то хотіла запитати: ти ще довго збираєшся блукати між трьох сосон?
— Ні. Не перебільшуй.
— Що, вже тільки дві? Як там твоя німкеня?
— Та не моя вона. Дайся на стримання.
— Невже нарешті тебе відпустила?
— Це я її відпустив. Зараз усе розповім.
— Гаразд.
Вона повела мене в садок, в альтанці сидів Кисіль і гортав кримінальний часопис. На столі перед ним стояло кілька пляшок пива. Побачивши мене, відклав часопис набік.