— Тоді перепрошую. Що для вас?
— Пиво.
— Маємо «Експортове ясне», «Портер», «Портер Імперіял», «Чорний Бок», «Баварське» і «Сальватор».
Я вибрав «Експортове» і згадав учорашню розмову з Конарським. Коли ми увійшли до його кабінету, шеф контррозвідки розглядав військові мапи. Поруч лежали проявлені фотографії з плівок Деккера.
— Розмах у них був поважний,— сказав він.— Вони заклали вісім бункерів зі зброєю, щоб у нас в тилу могли діяти їхні підпільники. Я вже послав туди мінерів.
— Мінерів? — здивувався комісар.
— Так, бо там є замасковані міни. У вас є справа до мене?
— Так,— промовив я.— Мене завербувала Ірма Краузе.
— Вже? — Конарський усміхнувся.— І ви прийшли добровільно здатися?
— Еге ж. Я вдав, що погоджуюся. Вона обіцяла повести мене туди, де вони збираються, і прийняти до їхнього товариства.
— Місце не вказала?
— Ні. Але, судячи з записки Шпака, це буде лещетарський клуб у Брюховичах.
— Гаразд. Я організую засідку. Там ми їх усіх і загребемо. Коли ви маєте з нею зустрітися?
— Ще не знаю.
— Ну, коли довідаєтеся, повідомте. Це може бути небезпечно. Я маю деякі сумніви в тому, що запросини туди були щирі. Ви трішки задалеко просунулися в справі Деккера.
— Гадаю, вам комісар розповів про те, що загибель Деккера пов’язана з німецькою організацією?
— Так. І те, як вам насправді вдалося знайти адресу вілли. Не варто було так збиткуватися над інспектором.
— Але я тоді ще не знав, що Каміла фальшива і не хотів її передчасно зрадити.
— Я розумію. Та якби ми вчасно отримали інформацію, то, можливо, сталося б усе не так, як сталося.
Ірма з’явилася в сукні з темно-червоного в розводах мусліну. Йдучи до мене такою пружною і легкою ходою, що, здавалося, вона ступає сценою, Ірма зібрала усі погляди з усіх столів. Я підвівся, поцілував простягнуту руку, а безліч очей все ще не залишали нас наодинці.
— Ти, як завжди, неймовірно ефектна,— сказав я.
— Дякую. Все задля тебе. Чому ти п’єш пиво, а не вино?
— Спрага мучила. Але тепер, коли прийшла ти, буду пити вино.
Ми замовили іспанське червоне, а до нього козячий сир.
— Ну і як? — запитала Ірма.— Ти добре обдумав нашу пропозицію?
— Нашу? Я сприйняв її винятково як твою.
— Це не має значення. Я говорила від імені організації. Тому це наша пропозиція.
— Я ж уже казав, що не проти.
— Це звучало якось не дуже впевнено.
Нам принесли вино і сир.
— Що ж,— сказав я, піднявши келих,— вип’ємо за нашу спільну справу.
— О, це мені подобається. Не люблю чоловіків, які занадто вагаються. В нашій справі мусить домінувати рішучість. В середу увечері ми поїдемо туди, де тебе вже чекають.
— Ти встигла розповісти про мене?
— Розповідала я про тебе раніше і про те, що варто було б з тобою співпрацювати. А сьогодні повідомила телефоном, що ти погодився. Треба перетягнути якомога більше українців на наш бік. Ми розвалимо Польщу зсередини. Вона не заслужила на існування. Зрештою, як і Чехословаччина.
Мені цікаво було почути її реакцію на смерть Деккера: відомо їй про це чи ні?
— Учора вранці на скочні в Брюховичах,— сказав я,— було вбито поліційного агента. Якраз біля лещетарського клубу. А напередодні увечері вбито Деккера.
— Та-а-ак? — Вона цілком природно вдала здивування, хоча, може, то було щиро.— Звідки ти знаєш?
— Я його сам знайшов.
— Де?
— У нього на віллі. В Брюховичах.
— Отже, ти знайшов також віллу?
— Так. Але мене випередили.
— Дурень…— промовила вона з неприхованою злістю.— Я його попереджала, що він дограється.
— З чим?
— З тим, що намагався грати на двох роялях.
— Дивно, що твої не повідомили тобі цієї новини.
— Я з ними в ці дні не бачилася. А телефоном жодних поважних розмов ніхто з нас не веде. Крім того… чому ти вирішив, що вони щось про це знають?
— Бо агент Шпак стежив за ними. Властиво, він стежив за тобою і таким чином довідався про лещетарський клуб. Позавчора увечері і вночі там щось відбувалося, щось прикувало його увагу. Просто в ті години, коли тебе боліла голова, якраз і було вбито Деккера.
Вона поглянула на мене з роздратуванням.
— Ти мене в чомусь підозрюєш?
— Ні, просто натякаю, що алібі в тебе нема.
— Цікаво… Ти мені не віриш, що я була вдома?
— Я так не сказав.
— Тоді залучи логіку. Якщо агент стежив за мною, отже, я була в Брюховичах? А що ж тоді робила біля моєї хати інша агентка?
— Ти її помітила?
Вона розсміялася.
— Мене вчили помічати. Виходить так, що права рука не знала, що робить ліва. Один поїхав ніби за мною до Брюхович, а друга вистежувала мене ж таки коло хати. Не смішно?
Я мусів визнати, що є тут своя правда. Пані Шпакова не повинна була продовжувати стеження, якщо чоловік помчав за Ірмою до Брюхович. Отже, його того вечора цікавив винятково лещетарський клуб, на який його раніше вивела Ірма.
— Ти бувала раніше в тому клубі? — запитав я.
— Бувала, і не раз. Ми там збиралися віддавна.
— Коли ти була там востаннє?
— В середу. Чому це тебе так цікавить?
— Хочу з’ясувати, коли агент, стежачи за тобою, вийшов на той клуб.
— Від середи я там більше не була.
— Отже, його чимось зацікавив клуб? Що він міг там побачити?
— Наприклад, міг побачити Мольтке.
— Кому Деккер хотів продати свої плівки?
— Ти й про плівки знаєш? — Її здивування було щирим.— Де вони?
— В поліції.
— Хто їх знайшов?
Я не хотів вплутувати себе й сюди, тому збрехав:
— Поліція.
Вона недовірливо зиркнула на мене і запитала:
— І що там було?
— Звідки мені знати? Вони зі мною своїми знахідками не діляться.
— Але ти своїми знахідками ділишся з ними.
— Не всіма,— усміхнувся я.— Тобою ще не поділився. Все, що я знаю,— це те, що Деккер ті плівки мав комусь продати. Але кому? Не знаєш?
— Ні. Може, росіянам, а може, й полякам. Останнім часом він був доволі неадекватним.
— Він ховався від вашої організації?
— Він міг ховатися від будь-кого. В тому числі й від нас.
— А від кого ховалася його коханка, яка видавала себе за Камілу?
— Не знаю, про що ти.
Я розповів їй про пригоду з псевдо-Камілою.
— Тепер вона кудись зникла,— завершив я оповідь.— Не те щоб мене це дуже хвилювало, але все ж цікаво, що з нею трапилося.
— Я знаю, що наші вистежували якусь Наталію Рознер, яку підозрювали в тому, що вона коханка Деккера і може вивести на його слід. Можливо, то вона видавала себе за Камілу. Мене в ці справи не посвячували.
— Чому ти мені раніше про неї не розповіла?
— Я про неї довідалася щойно в суботу. А ми з тих пір ще не бачилися.
Ми пробули у «Віденці» з годину, мило розмовляючи про все на світі і не торкаючись більше мого вербунку та грандіозних планів з розвалу Польщі. Врешті Ірма зиркнула на великий годинник, що прикрашав «Віденку», і сказала:
— Мені пора. Цього разу я не піду до тебе. Проведи мене.
В її голосі вчувалася сухість і стривоженість. Ми попрощалися біля будинку на Фредра і домовилися, що вона буде мене чекати в середу з автом о восьмій вечора.
3
Брама мого будинку була прочинена, шимона не видно. Та коли брама рипнула, виглянула його жінка.