— Єдине, що виламується з цієї захопливої картини,— промовив я,— смерть справжньої Каміли. Адже її було теж задушено.
— Так,— погодився пан Герман,— але, мабуть, все вийшло стихійно і без плану. Тому очей душій не виколупав. Мета цього разу була інша — ліквідувати передусім Коса. А дівчина попала під гарячу руку. Можливо, її взагалі не мало там бути.
Розділ дванадцятий
29 серпня 1939 року, вівторок
1
Того вечора він допізна сидів у «Варшаві» і з увагою придивлявся до фордансерок, що пурхали залою барвистими метеликами і стріляли звабними очима на всі боки. Він мав на собі темно-каштанову перуку й окуляри, верхню губу прикрашали маленькі чорні вусики. Попри нього пройшло двоє знайомих, але, ковзнувши по ньому поглядом, не впізнали його. Та він і сам себе не упізнав, побачивши в дзеркалі. Почував себе в такому образі дуже затишно, мовби оточений невидимою шторою. Лише кельнери помічали його і час від часу підходили, приймаючи замовлення, але й не нав’язуючи своїх послуг.
Один був запитав, чи не сподобалася котрась танцівниця, бо можна було б її запросити до пана столу. Він заперечливо похитав головою. Більше його з такою пропозицією ніхто не турбував.
Треба бути обережним, думав він, безпомильно розпізнавши поліційного агента за столиком у куті. Задля маскування той прийшов з кралею, але сиділи увесь вечір лише за пивом. Агент випив дві гальби, краля — одну. Не танцювали. І не вечеряли. Комендатура не виділила коштів на вгощення? Жеброта!
Опівночі він замовив шампан і показав кельнерові на дівчину, яку хотів би пригостити. Вона йому впала в око відразу, адже бачив уже її на світлині, але не квапився, уважно приглядався і стежив за її поведінкою. Видалася йому інакшою, ніж тамті,— не сідала нікому на коліна, не притискалася в танці, на всі залицяння відповідала заразливим реготом, від якого і в нього смикалися від сміху губи. Видно було, що підтоптані залицяльники не викликали у неї інтересу.
Коли вона підійшла до його столу і промовила: «Пан мене кликав?», він задоволено гмукнув, його не підвело чуття — саме такий оксамитовий голос він волів чути. Кивнув на крісло. Вона сіла і сказала:
— Сабіна.
— Са-бі-на…— повторив він.— Яке смачне ім’я…
Його польська мова була з виразним акцентом, але дівчина вже звикла, що сюди приходять іноземці. Розпитувати, ким є цей чоловік, було тут не узвичаєно. Клієнт є клієнт. Аби-но лиш не виявився фуксом.
Він налив їй і собі шампан і сказав:
— Вип’ємо за тебе, Сабінко. І за твого брата.
Дівчина смикнулась.
— Якого брата?
— Того, що виїхав до Палестини.
— Вальдек? Звідки ви знаєте? — Вона вся напружилася.— Ви щось про нього чули?
— Так. Чув. Маю для тебе від нього презент.
Дівчина зраділа й спалахнула рум’янцем.
— То з ним усе в порядку? Кажіть!
— В порядку, в порядку.
— Боже, а ми так з мамою спереживалися, бо не було від нього звістки. Я дуже втішена. А що за презент?
— О, коли побачиш, то будеш втішена ще більше. Там і лист є для тебе, і листівка. Але спочатку обмиємо цю приємну звістку.
Вони випили пляшку, розпочали другу.
— Ой, я вже сп’яніла,— промовила Сабіна.— Я хочу бачити той презент.
— Ось доп’ємо й побачиш. Мені подобається, як ти виглядаєш під хмелем: очка горять, щічки палають…
— Ой, то ви ще й до мене залицяєтеся? — засміялася дівчина.— Такий поважний пан. Але я нікуди з вами не піду. Тільки за презентом.
— Не підеш зі мною до готелю?
— Нє… не піду. В мене вже є кавалєр. Він прийде за мною.
— Коли?
— О другій. І я вже буду така, як йому треба — здохла і безмовна.
Він засміявся з легким металевим скреготом.
— Отже, йому подобається, коли ти саме в такому безвольному стані? Може, навіть у напівсні?
— Може. А чо то ви мене про таке розпитуєте? Ви б тут вісім годин погейкали та язиком намололися, то й самі б лежали пляцком. Ну, та ходім уже до вашого авта. Хочу бачити той презент.
Він глянув на годинника — за чверть перша.
— Зробімо так. Я вийду і буду чекати тебе через хвилин п’ятнадцять-двадцять в авті. Тут недалеко… відразу за оперним.
— А чо не зараз?
— Бо ти сказала, що до готелю не підеш. Отже, мені треба забрати з готелю презент. Але не хвалися завчасу дівчатам. Зроби їм несподіванку.
— О, я таке люблю.
Він встав, розрахувався з кельнером і вдавано втомленим кроком рушив до дверей. Біля стійки бару спинився і попросив цигарку, а тим часом боковим зором глянув на агента. Ні, він його, вочевидь, не зацікавив. Сабіна вже кружляла в танці з довгоногим жевжиком. Він підійшов до шатні і показав на свого капелюха. Шатнярка подала й отримала два гроша. За такий напивок навіть не хотіла дякувати. «Гівнюх…» — процідила крізь зуби.
На вулиці моросив дощ. Слабенький і несміливий. Він зодягнув капелюх і роззирнувся. Нічого підозрілого не помітив. Завернув за ріг оперного, сів до авта, поклав руки на кермо і став чекати.
— І що там? — озвався голос за спиною.
— Все нормально. Зараз прийде. А ти де був?
— У «Віденці». Бачив там агента. Не вміють вони маскуватися. Хе-хе…
— Був з дівулею?
— Ну ясно! Нічого оригінального. Я ще не стримався і підморгнув йому, виходячи.
— А от навіщо? Щоб привернути до себе, ідіота, увагу?
— Та добре… чого ви так відразу… пожартував. Більше не буду.
Запанувала тиша. За кілька хвилин голос з-за спини озвався:
— О… то не вона?
— Вона. Пригнись.
Він відчинив двері. Сабіна склала парасолю і сіла до авта.
— Ну, показуйте, бо мене вже нетерплячка бере.
В цей час позаду неї випрямилась темна постать, а її обличчя накрила губка з ефіром. Той, що сидів поруч, обома руками з силою стиснув її перса. Сабіна забила ногами, засіпалася, але скрикнути не могла. За хвилю зів’яла й опала. Авто поїхало.
2
Мене цікавив лещетарський клуб, у якому відбувалися зібрання німецької організації. Я подумав, що за дня там не повинно нікого бути, і, перш ніж поїхати до Брюхович, завітав у «Брістоль».
Бронко сидів у самому куті і цмулив кубинське циґаро.
— О, кого я виджу! — вдав, що втішився мені.— Невже ти про мене згадав?
— Кисіль радив тебе прихопити при наглій потребі.
— Ну, як сказав, то вали, що ся стрясло.
— Поїхали зі мною до Брюхович. Підстрахуєш мене.
— О, таке я люблю.
Ми сіли до авта, і я дорогою розповів йому про клуб і німців, які там збираються. Авто ми лишили оддалік, а самі вибрали вигідну позицію і добру годину терпляче спостерігали за клубом. Жодного руху не помітили. Клуб, мабуть, був порожній. Тоді ми обережно підкралися ближче і позазирали у вікна. Не було нікого. Усі двері зачинені. Я став пробувати вікна. Одна шиба хиталася. Я вийняв ножика, відколупав шпаклівку, підважив цвяшки і обережно вийняв шибу та поклав на траву.
— Я залізу всередину,— сказав я,— а ти тут пильнуй.
— За мною ти як за муром,— сказав він і показав мені такого самого «люґера», якого мав і я.
Всередині у великих дерев’яних залах були тільки лави, усе спорядження перевозили навесні на склад, який охоронявся. Я пройшовся всіма приміщеннями, окрім одного — двері, що вели туди, моїм відмикачкам не піддалися. Зазирнув я ще у кльозети і вмивальні. Попробував крани — вода текла.
Отже, вони збираються в цих залах. Доволі затишне місце. Я виліз знову через вікно назад і вставив шибу на місце, ледь-ледь закріпивши цвяшками, щоб можна було за потреби вискочити.