— Тобто ти думаєш, що я або тета обшукали твою маринарку, поки ти на хвильку відлучився? — В очах Ірми світився праведний гнів.
— Я не маю іншого пояснення.
— Ні, все було простіше,— втрутився професор.— Наші люди виявили агента, що стежив за клубом у бінокль. Сонце визирнуло з-за сосен, і скельця зблиснули. Він відразу спохопився, забрав бінокль від очей, але наші встигли його помітити. Я послав по нього Клауса.— Він кивнув на молодика, той криво всміхнувся.— Клаус нічого від нього не добився. Але коли обшукав, то знайшов посвідчення таємного поліційного агента і змушений був його ліквідувати. Окрім посвідчення Клаус приніс мені записник. Він знайшов його в траві. Видно, агент його викинув у надії, що знайде поліція. В записнику було занотовано, що відбувалося напередодні ввечері в околицях лещетарського клубу. Хоча нічого особливого не відбувалося — ми просто забирали деякі речі звідти, щоб перевезти на віллу. Агент старанно записував усе, що чув, в тому числі імена. Але там були нотатки не лише про клуб, а й про віллу.
Він узяв зі столу маленького нотеса і зачитав три адреси вілл, які капка в капку збігалися з тими, які добув я. Я був неабияк здивований.
— Можна поглянути?
— Не вірите своїм вухам? — усміхнувся професор і простягнув мені записника.
Так, то були ті самі адреси, які подав мені Збєжховський. Отже, то Шпак їх у мене переписав. А дзвінок від його дружини був навмисне зрежисований, аби лише відволікти. От же ж хитрун! Я перегорнув сторінку і прочитав: «Увесь день я стежив за віллою на Ялівцевій, 8. Увечері о 19:40 в одній з кімнат загорілося світло. О 20:12 під’їхало авто. Вийшло двоє. Один — високий і худий, другий — кремезний. Однак в сутінках не видно, хто це. Обличчями вони до мене не повертались. Худий постукав у двері. Відбулася коротка розмова, змісту її зі своєї відстані я не чув. Двері прочинилися. Тієї ж миті кремезний з силою рвонув у двері, збиваючи з ніг господаря. За ним до будинку заскочив і худий. Двері зачинилися. Я підкрався ближче. Вийшов на ґанок і приклав вухо до дверей. Чути було лайку, звуки ударів, стогін. Це все тривало хвилин двадцять. Раптом пролунав приглушений постріл. Я миттю відбіг у кущі й причаївся. Двоє вийшли. В світлі місяця я розгледів їх. Ні, такого я не чекав. Ми так не домовлялися. Кому тепер телефонувати? Я зробив дурницю. Так не мало бути. Коли авто від’їхало, я проник у віллу, присвічуючи ліхтариком. Д. лежав на підлозі. Кров пульсувала з його шиї. Куля застрягла в стіні. Я її виколупав і забрав з собою».
Он як усе відбувалося… Але чому Шпак себе картав? Яку нісенітницю він зробив? Кому хотів телефонувати?
Я повернув записник.
— Ну що, переконалися? — усміхався професор.— Ми тут чисті.
— Ви знайшли при Шпакові кулю?
— Ми її не шукали. Навіщо вона нам? Нас не цікавить Деккерів убивця. Хай би хто це зробив, він виконав нашу роботу.
— Але це ви все там перевернули догори дриґом?
— Так. Але не знайшли нічого вартісного, окрім документів Наталії.
— Якісь четверо чоловіків прийшли на віллу, коли ми були всередині. Ми втекли через кухню. Це теж були ваші люди?
— Яка то була година?
— Близько дванадцятої.
— О ні! По дев’ятій нас уже там не було.
Отже, ті четверо могли бути від Зяблова? А вони яким чином вийшли на віллу? На це я відповіді не мав. Та мене цікавило ще дещо.
— Я так розумію, про те, друге, помешкання на Чарнецького ви нічого не знали.
— Звісно, що ні,— сказав професор.— Ми й про валізу нічого не знали. Ми кілька днів стежили за Наталією в надії, що виведе нас на Деккера, або ж і сам Деккер себе зрадить. Але вигулькнули ви. Вам вдалося нас змилити. Тоді ми влаштували засідку в її помешканні. Один з наших тримав на мушці шимона, щоб не робив алярму. Ну, і вас довелося на деякий час вилучити. А її ми обшукали. І коли в торбинці виявили аж три пари ключів, то природно поцікавилися, від яких вони дверей. Та хитра бестія довго крутила нам юра. Казала, що одні ключі від помешкання на Чарнецького, другі — від будинку на Східній, а треті — там таки від підвалу. Але врешті призналася про помешкання нагорі. Там і знайшлася та валіза. Тепер вона піде на наші потреби. Надто що це коштовності, які Кос приховав від Зяблова.
— А знаєш, Марку…— похитала головою Ірма.— Ми до тебе з чистою душею, однак ти нас підвів.
— Що ти маєш на увазі?
— Не прикидайтеся! — обірвав мене професор.— Хіба ви не розповіли комісарові й Конарському про нашу зустріч? — В його голосі лунала неприхована загроза.— Вони обсадили агентами лещетарський клуб і вислали за вами з Ірмою стежу.
Я не знав, що відповідати, і бовкнув перше-ліпше, що спало мені на гадку:
— Нічого подібного. Агент Шпак вже кілька днів стежив за Ірмою. І таким чином виявив той клуб. Ви ж це знаєте.
— Звісно, знаємо. Але все це виглядає доволі підозріло. Нотатник агента у нас. Яким чином поліція дізналася про клуб?
— Від Шпака.
— Посмертно? — здивувалася Ірма.— При ньому нічого не було.
— При ньому ні. А на ньому — так. У нього під перукою знайшли записку. Після того вони стали стежити за тим будиночком.
Професор похитав головою.
— Звучить переконливо. Однак повної довіри до вас все-таки нема. Гадаєте, нам не відомо, що ви залізали через вікно у клуб? Що ви там шукали? — Я намагався щось пояснити, але він мені не дав.— Ви ослабили шибу, щоб у випадку небезпеки вискочити. Ви не довіряли нам. То чого б ми мали довіряти вам? До дня «Х» залишилися лічені години. Ми не можемо все це пустити плазом.
День «Х»? Коли ж це? Що він має на увазі?
— Я не розумію, що то за день «Х»,— сказав я.
— Нічого. Скоро довідаєтеся. Ви зробили помилку, що прокралися сюди. А ще більшу помилку, що зазирнули до папки.
— Але я там нічого не встиг побачити.
— Ви побачили, що означає день «Х».
— Перше вересня?
— Так.
— Я й далі не розумію, що це означає. Хтось до когось приїде…
Професор розсміявся, його підтримала Ірма. Тепер вони обоє тішилися з мене. А я думав про те, чи батяри, попри свою нехіть до спілкування з ґранатовими, встигли повідомити поліцію.
— Ви не той, за кого себе видаєте,— продовжив професор.— Ви зовсім не маєте наміру допомагати нам. Гадаю, ви все розповіли поліції. І зараз вони кидаються в різні боки, шукаючи вас. Видно, ви для них доволі цінний кадр. Що ж, у нас нема іншого виходу, як трішки вас затримати і подумати, що з вами робити.
Я поглянув на Ірму. Її холодний погляд мені не подобався.
Професор кивнув Клаусові, той підійшов, штурхнув мене цівкою під бік і повів до виходу.
— Що це означає?! — скрикнув я, але Ірма й професор дивилися на мене так, мовби я був порожнім місцем, і нічого не відповіли.
Ми спустилися сходами аж у підвал, звідки на мене дихнуло вогкістю. Клаус ішов за мною так, щоб не дати мені сягнути його рукою. Коли ми опинилися біля залізних дверей, він звелів:
— Штовхай! — Я стояв і не рухався.— Штовхай двері! — знову крикнув він.
— Сам штовхай,— буркнув я.
— Знаєш… гер професор не давав наказу тебе вбивати. Але я можу прострелити тобі ногу. Що на це скажеш?
Ні, мене така перспектива не тішила, тому змушений був штовхнути двері. Вони важко посунули вперед, і я увійшов. За мить двері за мною зачинилися, а потім скреготнув ключ. Кімната мала високі стіни, зсередини стелі кидала тьмяне світло гола жарівка, а під самою стелею виднілося маленьке заґратоване віконце, в яке зазирав місяць. Дістатися до нього було неможливо. Та й не було сенсу — залізні ґрати голими руками я не вирву. От тільки дуже кортіло поглянути, що там надворі.
Я сів на дерев’яний ящик і, спершись на стіну, роздумував про лиху долю та про те, хто міг убити Деккера. Шпак себе за щось картав. Можливо, за те, що поділився з кимось адресою? Це цілком імовірно.