Выбрать главу

Пан Герман вилаявся:

— Шляк трафить! Як же ж ми попалися! В папіросі був ціанід!

— Отруївся, скотина,— сказала Ірма не без вдово­лення.

— Коли ти їхала з ним у машині, чула цинамон? — запитав я.

— Ні. Тільки тут. Але зараз його не чути.

Ми обійшли весь будинок, зазирнули і в підвал, і на стрих, але жодних слідів таємничого другого, якщо він був узагалі, не знайшли. В підвалі, щоправда, було незамкнене вікно, кудою він міг чкурнути. Але «майбах» зостався на місці.

Мов на підтвердження наших роздумів почувся гуркіт мотора, і якесь авто на великій швидкості промчало у бік центра. Але то був не «майбах».

— Ч-чорт! — похитав головою комісар.— Треба було оглянути вулицю. Десь ще ховалося друге авто.

— І що тепер? — запитав капрал.— Можемо звітувати, що душія впіймано?

— Можемо,— кивнув комісар.— Хоча…— Він поглянув на мене.— А скоч-но до будки і зателефонуй Зяблову. Зараз тобі запишу його телефон.

— Додому?

— Звісно, що додому.

Він дав мені номер, я вибіг на вулицю. Будка стояла на розі. Я набрав комутатор, сказав пароль поліції та попросив, щоб з’єднали з помешканням Зяблова. За хвилю жіночий голос повідомив, що пана Зяблова нема вдома.

Напровсяк я попросив набрати номер Кисіля. Його доволі довго шукали. Врешті він узяв слухавку, і я почув його підхмелений голос:

— Гальо! Слухаю.

— Доброго вечора, пане Кисіль. То Марко Крилович.

— А-а, нічний репортер! А ви чого нинька не в мене?

— А що там у вас?

— Ну, та що — прощальний вечір. Мусимо ще останній раз поспілкуватися в приємній компанії, бо далі невідомо, як буде. Вам мали телефонувати.

— Мене не було вдома. А скажіть, чи пан Зяблов зараз у вас?

— Аякже! Як же ж без нього!

— А давно він прийшов?

— А того я вам не скажу. Здається, як і всі. То купа народу. За всіма й не встежиш. Фалюйте сюди. Треба розслабитися. Мені Мирося вповідала, що ви пережили. Винен вам фляшку доброго напою.

— Добре, але я хотів би упевнитися, що він зараз у вас.

— Але ж ви цваний! Гаразд, зараз гляну, зачекайте.— За хвилю він повернувся.— Кажуть, він у садку. Взяв купальний костюм і плаває в басейні. То я вас чекаю.

Я хотів попрохати його, щоб все ж таки пересвідчився, чи Зяблов справді у басейні, але Кисіль вже поклав слухавку. Я повернувся на віллу й переповів розмову.

— Кажуть! — перекривив Обух.— Чому ти не наполіг, щоб він пересвідчився?..

— Бо він кинув слухавку. До того ж уже був добре під хмелем.

— Мабуть, тобі варто скористатися запрошенням і побачитися з Зябловим.

З лазнички вийшла Ірма, вона вже встигла виблюватися з допомогою пані Шпакової і виглядала значно притомнішою.

— Отже, сьогодні ви могли стати черговою офірою цинамонового душія,— промовив комісар.— І тільки завдяки тому, що за вами відбувалося безперервне стеження, ви врятовані. Мусите бути вдячні пані Шпаковій і нашому агентові.

— Так, це дуже приємно — весь час перебувати під чи­їмсь пильним оком,— зіронізувала Ірма.

— Дихльорфеніламін,— сказала пані Шпакова, принюхуючись до келиха, з якого випила Ірма.— Він сильно збиває кров’яний тиск і зневолює людину. Але ця доза на вас не подіяла як належиться. Перед візитою до Зяблова ви щось вживали?

— Я випила горня міцної кави з коньяком.

— Це вам, безперечно, помогло.

Пан Герман кілька хвилин гортав свою незмінну книжечку, врешті підняв очі і задоволено усміхнувся:

— З іменинами вас, панночко.

— Що? — не зрозуміла Ірма, а ми всі здивовано зиркнули на екс-комісара.

— Так-так… з іменинами. Бо нині, четвертого вересня, якраз іменини Ірмеґарди. А ми не второпали, що йшло­ся не про ім’я «Walentyna», а про російське — «Wa­len­tina»! Треба було шукати не дівчат на букву «Y», а тих, які на «І».

— Я й далі нічого не розумію,— сказала Ірма.

— Душій убивав жінок у дні їхніх іменин таким чином, щоб з перших літер їхніх імен вийшло ім’я якоїсь Валентіни,— пояснив пан Герман.— Ми ж, маючи вже шістьох жертв, отримали ім’я «Walentyna», а тому шукали ім’я наступної жертви на літеру «Y». І помилилися.

— Це був той самий, що нападав на мене,— сказала Ірма.— Нарешті я пригадала собі його голос і запах.

— Що за запах? — запитав комісар.

— Запах гвоздики.

Пані Шпакова метнулася до лазнички, затраскали дверцята шафок, і за хвилю повернулася з флаконом парфумів «Красная гвоздіка». Ірма взяла з її рук флакон, понюхала і скривилася.

— Так, то вони. Гидота.

— Ну що ж,— звернувся пан Герман до комісара.— Можете, пане Романе, доповідати керівництву, що справа душія завершена.

— Гм…— похитав головою комісар.— Чомусь в мене таке відчуття, що це ще не кінець.

— Кому належить ця вілла? — запитав я.

— Совєтському посольству,— відповів Обух.— Вони тут облаштовують прийняття. І поки ніхто з них не впав нам на голову, треба уважніше оглянути всі ­приміщення. Прошу до роботи, панове. Ви, пані Шпакова, і агент Рачек беріть партер, ми з паном Германом йдемо нагору. Радомський! Не позіхай. Обстеж підвал. А ти,— звернувся до мене,— катай до Кисіля і побалакай із Зябловим. ­Послухай, що він буде казати про це все. Але не напирай. Делікатно. Ти мене зрозумів?

Я кивнув.

— Можу взяти авто?

— Бери. Я викличу друге.

— Ти зі мною? — запитав я Ірму.

— З тобою. Хочу почути, що розповість Зяблов.

Ми вийшли на вулицю. До будинку під’їхало санітарне авто, щоб забрати труп убивці. З авта вискочив Юзик Шнайдер.

— Що там? Ще одна? Сьома?

— Нє,— відказав я.— Цього разу будеш мати труп маніяка.

— Що? — здивувався він.— Ви його таки допали? Кур­ва! Я його буду різати з особливим задоволенням. Тягніть ноші,— гукнув санітарам.

Ми попрощалися і поїхали з Ірмою на Личаківську, де вечірнє життя буяло — двері всіх шинків були гостинно відчинені, а звідти лунала музика й співи. Уздовж будинків групками стояли повії і махали нам руками, запро­шую­чи до забави.

3

В казині зібралося зо три десятка гостей. Ніхто не грав ані в карти, ані в рулетку, лише їли, пили й вирішували проблеми Європи, обговорювали війну і демонстрували високі стратегічні таланти. Зяблов сипав анекдотами, його кругла голова, ще мокра після басейну, була забита ними вщерть. Коли ми потрапили в поле його зору, він на мить затнувся і відвів погляд. Зате не зводив з нас очей Воронін. Цей торговий аташе скидався мені на більшого начальника, ніж віцеконсул.

До нас підійшов Кисіль.

— Радий вітати. Частуйтеся і ні в чому собі не відмовляйте. Давні часи не повернуться.

— Дякую,— сказав я і коротко описав йому сього­днішню пригоду з душієм. Однак про те, що той самий душій винен і в смерті його доньки, я змовчав, бачачи його веселий настрій. Такі речі краще сприймати натверезо.

Він похитав головою.

— З того, що я почув, у вас нема доказів, що їхній водій діяв у парі з кимось. Тому не радив би у нашій ситуації конфліктувати з Зябловим.

— Я й не збираюся. Чи не могли б ви його тихо відволікти від компанії?

— Зачекайте в моєму кабінеті. Я пошлю його туди. А ви розкоркуйте віскі з мого бару і пригостіть його.

Ми так і зробили, я розкоркував пляшку, розлив на двох, і ми з задоволенням випили. Потім розлив ще. Третя чарка чекала на дипломата. Зяблов увійшов, усміхаючись, обличчя мав розчервоніле від випитого. Але уві­йшов не сам, а з Вороніним. Чомусь я не здивувався.