— Цілком слушно, що ви вирішили з нами перебалакати,— сказав він.— Ага, це те віскі, про яке казав Кисіль… Налийте, будь ласка, і нашому торговому аташе.
Він хляпнув у фотель, біля нього сів Воронін. Я узяв чарку з креденса і налив також йому. Воронін вискалив свої кінські зуби, підняв чарку і виголосив:
— За побєду!
— Пане Зяблов,— почав я.— Ви не знаєте часом, де ваш водій?
— Сєрьога? А хрін його знає,— недбало промовив він.— Я відпустив його після того, як він завіз нас сюди.
— І ви обоє відтоді не покидали цього приміщення?
— Нє-е, не такі ми дурні — піти раніше за інших. Воліємо розслабитися, коли є така нагода. Грядуть величезні зміни. Хто на розливі, щоб руку не міняти?
Я налив знову і продовжив:
— Бачите… Ваш водій виявився тим самим маніяком, який душив жінок. Він також застрелив Альберта Коса і Камілу.
— Що? — Зяблов аж закашлявся.— Що ви таке кажете?
Воронін закректав зо сміху, а живіт його затрясся.
— Сєрьога! Та він тихіший трави!
— Цей ваш тихіший трави мене душив на Погулянці,— не втрималася Ірма.— Заманив туди, сказавши, що ви, пане Зяблов, хочете зі мною зустрітися.
— Що за нісенітниці! — обурився той.— Якби я хотів з вами зустрітися, то запросив би до ресторану.
— Одначе це так,— сказав я.— Поліція його вистежила і впіймала на місці злочину.
— Він признався? — запитав Воронін, продовжуючи розмовляти байдужим тоном і вдаючи, що насправді усе це мало його цікавить. Та вочевидь перегравав.
— Він мав при собі отруту. Заки ми його схопили, отруївся.
Зяблов стенув плечима і зиркнув на Вороніна. Той вийняв пачку «Біломору», закурив і відкинувся розслаблено на спинку фотеля. Зяблов кивнув мені, щоб я налив.
— Які у вас докази, що то був маніяк? — запитав Воронін.— Може, він просто запрагнув цю прекрасну жінку. Кров заграла, хто його знає.
— Він не вперше на мене нападає,— сказала Ірма.
— О! — пожвавився аташе.— А я що кажу! Він, може, і маніяк, але ви стали причиною. Не подумайте, що я його виправдовую. Зовсім ні. Я лише висловлюю глибокі сумніви в тому, що саме він був маніяком. У вас же ж нема жодних доказів?
Я вже бачив усю безглуздість нашого спілкування, але мусив повідомити ще дещо.
— Поліція має докази щодо підпільної діяльності вашого консуляту. Їм відомо, що ви депонували коштовності й валюту євреїв, які намагалися виїхати до Палестини, а потім пропадали. Маємо теж свідків, які дивом врятувалися з корабля, який віз їх з Констанци до Одеси.
Зяблов не стримався, щоб не розреготатися:
— Це, звісно, найдотепніший анекдот, який я почув за сьогоднішній день. Ми до цього не маємо жодного стосунку. І зараз… в умовах війни вам справді хочеться скандалу?
— Ні.— Я скрушно похитав головою.— Не хочеться. Та й не дозволять нам робити якісь різкі кроки. Просто хотів поінформувати.
— А як щодо Деккерових плівок, які ви нам обіцяли? — запитав Воронін, нахилившись вперед і просвічуючи мене риб’ячими очима, в яких читалося роздратування.
— Я вже пояснив, що їх забрала поліція.
— Ні, це не зовсім так. Ви самі їх знайшли і передали поліції, хоча в нас домовленість була інша.
— Це вам розповіла Наталія Рознер? — запитав я.
— А це хто ще, в біса, така? — здивувався Воронін, похмуро звівши брови на переніссі.— Пєтя, ти чув щось про неї?
— Вперше чую.
— Професор Йоахім Гайнц стверджує, що передав її вам,— сказала Ірма.
— Хто такий той ваш Гайнц? — Воронін поволі наливався кров’ю.— Ви мелете якусь абсолютну нісенітницю. Ніхто нам нікого не передавав. У нас є свої канали, щоб довідатися, як усе було насправді. І ви нас, Марку, сильно підвели.
Однак я наполягав на своєму:
— Німці на ваше прохання передали Наталію Рознер. Ви її допитали, бо вас цікавила папка з розрахунками Альберта Коса.
Зяблов сіпнувся і перезирнувся з Вороніним, алкоголь його розслабив, він вже не стримувався і запитав:
— Ви знайшли її?
— Ні. Наталія передала папку Деккеру. І слід її пропав. Що з нею сталося після того, як ви її допитали?
— Припиніть! — визвірився віцеконсул.— Я поняття не маю, хто така та Рознер! А щодо папки… Так. Вона нас цікавить.
— Мене теж цікавить, як Наталія опинилася в моєму помешканні задушена, зґвалтована, гола і без очей. І ще: що ваші люди робили на віллі Деккера?
Обоє раптом знервовано підвелися, цього разу уже не вдаючи награного спокою.
— Дякуємо за інформацію. Я не для того вас наймав, щоб ви лізли в наші справи,— буркнув Зяблов.— Щось у мене горло пересохло від вашого віскі. Ходімо, Льоша, хляпнемо водочки.
Вони вийшли, а я зітхнув:
— Ми довідалися те, що нічого не довідалися. Не варто було й пробувати. А до речі, ти переконана, що Гайнц не збрехав? Може, то він мені трупа підкинув?
Вона стенула плечима:
— Нічого стверджувати не можу. Я не була присутня при допиті Наталії в нашому консуляті, бо мусила відпровадити Мольтке.
— Мені стає біля тебе моторошно,— пожартував я.
— Не перебільшуй. Я була лише зв’язковою між тобою і організацією. Мене вони ніколи не допускали до якихось своїх потаємних справ. Зате мені стає незатишно біля тебе.
— Чому?
Вона прискалила очі:
— А що, якою була в ліжку та Каміла-Наталія?
— Е-е, ми так далеко не заходили,— збрехав я впевненим голосом.
— Аякже! Вона все розповіла. І ти, засранець, перчив жидівку?
— Не знаю, навіщо вона це вигадала. Я з нею не спав.
— В принципі, мені байдуже. У мене до тебе значно глибші почуття. Але ніколи мені не бреши. Ходімо наділ. Найближчими днями нас не чекає нічого доброго.
— Може, Франція й Англія все ж таки…— промовив я, підводячись.
Ірма пирснула сміхом.
Розділ вісімнадцятий
5 вересня 1939 року, вівторок
1
Її щоранкове непомітне вислизання з ліжка вже стало традицією, як і записки, в яких вона висловлювала мені свою любов. Може, це й справді любов? І чому б мені їй не піддатися?
Мої роздуми перервав візит пана Покізяка, який сповістив, що наказав траґачам занести мої продукти до льоху. Долари з німецької вілли я передав нашому видавничому концерну, який ледь не в повному складі збирався в еміграцію. Але золотих після розрахунку з Покізяком ще залишалося чимало. Я взяв у Обуха авто і поїхав до колоніяльної крамниці пана Губського та викупив у нього весь алкоголь, який там був. Здається, я тепер був готовий до тривалої облоги.
По обіді я завітав до комендатури. В кабінеті Обуха сидів інспектор і розглядав світлини з вілли, де було впіймано душія. Відклавши папку, запитав:
— Отже, це був водій Зяблова? Це остаточно?
Комісар кивнув.
— Так… Проте він числився не персональним водієм Зяблова, а всього консуляту. Нам вдалося довідатися про нього дещо більше. Його батьків було репресовано. Батько мордвин, а от мати — волзька німкеня. Точніше нащадок переселенців зі Швайцарії з місцини Альґоль. І тут цікавинка… він, власне, й розмовляв альґольською говіркою, яку всі сприймали за калічену німецьку.
— Он воно що! — здивувався інспектор.— Але, гадаєте, був не сам?
— Є така підозра. Однак жодних доказів нема. Праця в консуляті пояснює обізнаність вбивці з документами окремих жертв. Як у випадку з Сабіною. Ми ще тоді здогадалися, що це хтось, хто має доступ до документів.
— Що ви знайшли на віллі?
— Знайшли очі Сабіни в слоїку зі спиртом.— Обух показав на шафу, де з полиці на нас дивилися очі бідолашної дівчини.— А також знайшли «Сміт-Вессон» 38-го калібру. Куля, якою вбито було Альберта Коса, випущена з цього револьвера. Але це ще не все… Юзик, роблячи розтин тіла Шпака, знайшов у нього в шлунку кулю і гільзу. Шпак їх проковтнув, коли почув, що за ним ідуть.