— Це вже щось! — збадьорився інспектор.— Що ви можете сказати про кулю?
— Куля від пістолета «Sauer 38H». Доволі рідкісна в нас модель.
Я напружився.
— «Зауер»! Я бачив його в охоронця доньки Кисіля.
Інспектор і комісар подивилися на мене з подивом.
— Це цікаво,— промовив інспектор.— Але навіщо Кисілю вбивати Деккера?
— Мабуть, він знає щось таке, чого не знаємо ми,— сказав я.— Хоча, як сказав професор Гайнц, Деккер свою кулю заслужив. Можна лише подивуватися, скільки різних людей бажали йому смерті.
— То що робимо? — запитав комісар.
— Нічого,— відповів байдужим тоном інспектор.— У нас нема певності, що це той самий пістолет. А навіть якщо той самий… то що це нам дає? Ну, припустімо, що застрелив Деккера охоронець Кисіля. І що? В умовах війни одні речі нівелюються, перестають бути важливими і нагальними, а інші, навпаки, загострюються, увиразнюються і стають життєво необхідними. Чи є для нас життєва необхідність з’ясувати достеменно, хто вбив негідника? Ми однаково карати нікого не будемо. За вбивство Шпака у нас затриманий Клаус. Але вже надійшла петиція з німецького консуляту з вимогою його звільнити. Слова професора Гайнца про те, що саме Клаус убив нашого агента, до справи не пришиємо.
— Мені все ж цікаво, кого упізнав Шпак,— сказав я.
— А вам ніхто не заважає нишпорити в цьому напрямку,— відповів інспектор.— Ми тут усі просто спостерігачі. І ще одне… Зараз я вирушаю на фронт. Пане комісар, залишаю вас за головного. Половина комендатури їде зі мною. Ваше завдання — не допустити погромів і грабунків.
Він попрощався зі смутком і вийшов. Комісар зиркнув на мене і запитав:
— Ти справді хочеш продовжити розслідування?
— Хочу закрити всі гештальти.
— З тими доказами, які маєш на руках, не закриєш нічого.
— У мене є свій план.
2
Кисіль був здивований моїм візитом.
— Чесно кажучи, вас я не чекав,— сказав він, тиснучи мені руку.— Та, зрештою, я й нікого не чекав. Не той час, щоб робити візити. Але сідайте.— Він показав рукою на канапу.
— Маєте рацію, але вже вибачайте — цей візит діловий. Він пов’язаний з убивством Деккера.
Кисіль здивовано похитав головою:
— І в чому я тут можу помогти?
— Скласти все докупи. Спочатку вважалося, що Деккера застрелили німці, потім — що москалі. Але в поліції опинився записник агента Шпака, з якого випливає дещо інша картина.
— Далі не розумію, який це має стосунок до мене.
— Справді? Людиною, яка побачила адреси трьох брюховицьких вілл, був не хто інший, як Шпак. Коли ми з ним розмовляли в ресторації, мене покликали до телефону, і пані Шпакова молола дурниці, аби мене відволікти. Він за той час переписав чи запам’ятав ті адреси, а відтак самотужки відшукав віллу Деккера і встановив за нею спостереження.— І тут я вирішив схитрувати.— Ви ж бо і його найняли шукати свого колишнього зятя. От він і повідомив вас, що знайшов віллу і назвав її адресу. З цього місця продовжуйте ви.
Кисіль стенув плечима:
— Тут нема що продовжувати. Так, я найняв і його. Коли він повідомив, що знайшов віллу, я доручив продовжувати стеження. Вказівок вбивати нікому не давав.
— Хто ще міг чути вашу зі Шпаком розмову?
— Куди ви хилите? — обурився Кисіль.— Підозрюєте когось із моєї родини?
— Це не проста підозра. Буду вдячний, коли закличете Мирославу і Зеня.
— Пане Марку, а ви не забагато на себе берете? Ви ж не поліцейський. І я не зобов’язаний вас слухати.
— Звісно, можете не слухати. Але я подумав, що така неформальна розмова буде для вас вигідніша, аніж допит у комендатурі. Бо я дію згідно вказівок комісара поліції.
— Що мені ваш комісар? Зараз наберу інспектора! — Він потягнувся до телефону.
— Не наберете. Він вирушив на фронт,— зупинив я його.— Тепер за головного комісар Обух.
— Шляк! — Йому не подобалося, що його загнали в кут. Але, розміркувавши, мабуть, визнав, що краще мати справу зі мною, і, знявши слухавку, наказав Зеньові привести Росю. Потім закурив і запитав: — Що в тому записникові?
— Зараз почуєте.
За хвилину увійшли Рося і Зеньо. Кисіль запропонував їм сісти навпроти і сказав:
— Марко має свою версію загибелі Деккера і забажав, аби й ви її вислухали.
Я помітив, як Зеньо засовгався, а Рося злегка зблідла і закусила верхню губу, вдаючи, що її це не дуже цікавить.
— Поліція має кулю і гільзу від пістолета «Зауер 38H»,— почав я.— А також має записник Шпака, який фактично став свідком убивства Деккера. З його нотаток випливає, що коли він у середу підгледів у мене адреси вілл, то почав розшуки самотужки. Він не знав, як виглядає вілла, і йому довелося стежити відразу за трьома. Це зайняло більше часу. В п’ятницю надвечір він повідомив пана Кисіля, що нарешті знайшов віллу Деккера, назвав адресу і отримав завдання стежити далі. Але цю розмову почув ще хтось. Того ж вечора о 20:10 до вілли під’їхало авто, з якого вийшло двоє осіб. Вони підійшли до дверей і постукали. Господар запитав, хто там, і, почувши знайомий голос, відчинив двері. А тепер скажіть мені: чий знайомий голос міг не викликати в Деккера жодної перестороги? — Всі мовчали. Я продовжив: — Голос, безперечно, належав Мирославі. А пістолет — Зеньові.
Рука Зеня поповзла за спину, я вихопив «люґера» і наставив на нього. Він поклав руку на коліно і завмер. Рося зблідла ще більше.
— Що ви таке кажете? — дивувався Кисіль.— Ви підозрюєте Мирославу і Зеня у вбивстві?
— Не підозрюю, а твердо знаю. Мирослава того вечора понад дві години примірювала сукню. Її ніхто не бачив. Зате Шпак їх упізнав і зафіксував цей факт у записнику.— Я нахабно брехав, але не відчував сумнівів у своїй правоті. І щоб швидше схилити їх до зізнання, додав: — Відразу скажу, що це вам нічим не загрожує. Ми дійшли висновку разом з комісаром та інспектором, що загибель негідника в час війни — не така вже й трагедія. А отже, ніхто покараний не буде. Мене лише цікавить одне: за що? За що було вбито Деккера?
Рося і Зеньо мовчали. Озвався Кисіль.
— Курва… хто з вас підслухав мою розмову зі Шпаком? Га? Ти? — звернувся він до Зеня. Той кивнув і опустив голову.— А далі що? Розповів Мирославі? Так? — Той знову кивнув.— А ти чого мовчиш? — Це вже до Росі.— Як було далі?
Рося підвела голову, зиркнула на мене похмурим поглядом і промовила:
— Так і було, тату. Я знала, що ти будеш тягнути і ніколи його не вб’єш.
— А на якого дідька його вбивати? — запитав Кисіль.— Він мені був потрібен живим. У мене свої були плани. Я хотів при його допомозі схопити за яйця Зяблова. Нам би це дуже згодилося в такий непевний час.
— На якого дідька вбивати? — Голос Росі зірвався.— Ти не знаєш? Все ще не знаєш? То я тобі скажу: він убив і спалив твою доньку!
— Як? — не втримався я, щоб не втрутитися в цей милий родинний диспут.— Адже то зробили люди Зяблова.
— Я теж так спочатку думала. Але коли ми побували в його будинку на Східній, я знайшла…— Тут вона підвелася, підійшла до шафи з книжками, витягла невелику плескату папочку та простягнула мені.
Я погортав її і зрозумів, що то і є та сама папка, про яку оповідав професор, папка, яку Наталія знайшла у валізі і віддала Деккерові і яку так хотілося б знайти Зяблову.
— Ваш план взяти Зяблова за яйця ще може мати успіх,— промовив я і передав папку Киселеві.
Він з ентузіязмом став гортати аркуші, і на очах його обличчя розпромінювалося. Розпромінилося і обличчя Росі, а Зеня врешті попустило.