— Нема кули рибалити туво! — гукнув перший, затягуючи його на борт. — Зелена голова наближаєсі!
— Трясця! — відповів плавець, мокрий до нитки. — Гребемо звіти!
Тоді він схопив маленьке весло і, махаючи ним туди-сюди, швидко відплив у своїй корзині.
— Перепрошую! — крикнула Тіфані. — Ви фейрі?
Та відповіді не було. Маленький округлий кошик зник в очереті.
Мабуть, ні, вирішила Тіфані.
А тоді, що здивувало її до чорноти душі, почувся шурхіт. Вітру не було, але листва на вільсі, що росла на березі річки, затремтіла і зашурхотіла. Очерет теж заворушився. Та він не пригинався, а просто собі затремтів. Усе затремтіло, наче хтось узяв світ у долоні і трусив ним. Повітря забулькотіло. Люд перешіптувався за зачиненими дверима…
Вода забулькотіла при самому березі. Там не дуже глибоко — було б по коліна, якби Тіфані залізла поплюскатись, — але враз вода потемніла, позеленіла і, невідомо як, поглибшала.
Вона відступилася на пару кроків саме вчасно, щоб уникнути довгих тоненьких ручок, які вигулькнули з води і вчепилися у берег, де вона щойно стояла. Вона встигла мигцем побачити худе обличчя і гострі зуби, велетенські круглі очиці і обвисле зелене волосся, схоже на водорості, а тоді це щось булькнуло під воду.
Щойно вода поглинула істоту, як Тіфані вже чимдуж бігла до бережка, на якому Погіршай пік завиванці із жаб. Вона схопила малого акурат у той момент, коли при березі завирували бульбашки. Вода знову забулькотіла, зеленоволосе вигулькнуло з води і довгими ручиськами вхопилося за бережок. А тоді воно верескнуло і гепнулося назад у воду.
— Мені тлеба в тувале-е-ет! — кричав Погіршай.
Тіфані не зважала. Вона пильно вдивлялась у плесо.
«Мені зовсім не страшно, — думала вона. — Як дивно. Мало б бути, але я просто розлючена. Тобто, десь там у мені є страх, схожий на червоногарячу кулю, але лють його не випускає…»
— Погі хоче піпі! — пищав Погіршай.
— Ну то вперед, — сказала Тіфані неуважно. Брижі все ще ряботіли при березі.
Нема змісту комусь про це розповідати. Всі скажуть: «Оце так уява в дитини», — це якщо вони будуть в доброму гуморі, а якщо в поганому: «Не вигадуй».
Вона все ще дуже злилась. Як якесь чудовисько посміло з’явитися в річці!?
Особливо таке… таке… недолуге! Та за кого воно мене має?!
Ось Тіфані йде додому. Ось її черевики: великі важкі черевики, батько їх латав-перелатав, вони колись, до неї, належали усім її сестрам; вона одягає декілька пар шкарпеток, щоб черевики не спадали. Вони завеликі. Іноді Тіфані думає, що вона тут просто для того, щоб пересувати ті черевики.
Ось її сукня. Вона теж належала її сестрам. Мама її вшивала, вкорочувала, подовжувала і попускала стільки разів, що її вже давно було час пустити на лахміття. Та вона подобалася Тіфані. Вона накриває литки і, якого б вона не була кольору на початку, тепер вона молочно-блакитна, — на диво, достоту такого ж кольору, як бабки, що кружляють обабіч стежки. Ось яка Тіфані з лиця: рожевувата, очі карі, волосся брунатне. Нічого особливого. Голова її може здивувати, — якщо хтось дивиться на її відображення, скажімо, у тарільчику темної води, — і здатись завеликою, як на її пропорції тіла, але вона ще може підрости.
Вгору, вгору, ще вище, аж поки дорога стане стрічкою, а Тіфані з братом — двома маленькими цятками, тоді буде її край…
Край зветься Крейдяним. Середина літа, під жарким сонцем розкинулись зелені долини. Отари овець повільно брели дереном, як хмарки в зелені неба. То тут, то там кометами шугали вівчарки. А ось — як трохи прижмуритись — зелений пагорб, наче кит на землі…
…в калабані чорнильної води у тарільчику.
Міс Тік підвела погляд.
— Та істота в човнику — це Нак Мак Фіґель! — сказала вона. — Найстрашніший з усіх фейрі! Навіть тролі бояться вільних малолюдців! І один з них її застеріг!
— То вона відьма, так? — поцікавився голосок.
— В такому віці? Неможливо! — заперечила міс Тік. — Хто б її вчив! В Крейдокраї нема відьом! М’якотіле там усе. Та… вона не злякалась…
Дощ ущух. Міс Тік глянула на Крейдокрай, що виднівся понад низькими пружкими хмарами. Туди було п’ять миль дороги.
— Слід приглянути за цими малими, — сказала вона. — Та крейда зам’яка, щоб на ній вродилася відьма…
Тільки гори вищі за Крейдокрай. Вони височіють — гострі, пурпурові і сиві, оповиті пасмами снігу, що не сходить з вершин навіть влітку. «Наречені неба», так їх якось назвала Бабуня Болячка, а оскільки бабуня зрідка говорила щось, особливо, якщо це щось не стосувалось овець, то Тіфані це запам’яталось. Та й це було напрочуд точно. Такий вигляд гори й мають взимку, коли вони всі білі і сніг розвівається вуаллю.