Позаду почувся переможний рик і хрускіт снігу під собачими лапами.
А клаптик зелені все ніяк не ближчав.
Вона почула верески малолюдців, а тоді — рик, що перемінився на скавчання, та позаду, коли вона перестрибнула через останні замети снігу і впала на тепле торфовисько, щось було.
Гончак стрибнув за нею. Тіфані відсахнулася від нього, та псові і так уже було непереливки.
Кудись щезли вогняні очі і зуби, гострі, як леза. Тут, у справжньому світі, на торфовищі, їх нема. Тут він осліп, і кров цебеніла йому з пащеки. Ой, не варто було стрибати з писком, повним гострих лез…
Тіфані стало його шкода: собака вив від болю. Та сніг підкрадався до неї зусібіч, і вона, довго не думаючи, вгатила пса сковорідкою. Пес важко гупнув на землю і лежав там нерухомо.
На снігу йшов бій не на життя, а на смерть. Усе вертілося, наче в тумані, але Тіфані змогла розгледіти дві темні постаті — вони крутилися і кидались одна на одну.
Тіфані вдарила у сковорідку, наче в ґонґ, і крикнула: враз із сніжного виру вистрибнув гончак і приземлився акурат перед Тіфані. На голові в нього сидів фіґель, вчепившись йому у вуха обома руками.
Сніг насувався все ближче і ближче до Тіфані. Вона відступала, спостерігаючи за псом, що підкрадався і гарчав на неї. Вона підняла сковорідку, наче биту.
— Ходи-но сюди, — прошепотіла вона. — Стрибай!
Собака зиркнув на неї вогняним поглядом, а тоді потупив погляд.
Та зник. Земля поглинула сніг. Світло змінилося.
Тіфані та вільні малолюдці лишилися самі у долині. Фіґлі обступили її:
— Пані, з вами все гаразд? — спитав Пограбуйко.
— Так! — сказала Тіфані. — Як усе просто! Треба лиш виманити їх зі снігу, і вони обертаються на звичайних собак!
— Час нам рушати. Ми втратили пару хлопців.
Тіфані враз притихла.
— Тобто? Вони загинули? — прошепотіла Тіфані.
Сонце знову сяяло яскраво, жайворонки повернулися… а люди мертві.
— Та де, — відповів Пограб. — Ми і так давно мертві. Ти не знала?
Розділ 6
— Як це, ви мертві? — спитала Тіфані.
Вона озирнулася довкола: фіґлі спиналися на ноги, постогнуючи, але ніхто не голосив «ой, лишенько».
Що ж таке тоді городить Пограбуйко?
— Якщо ви не живі, то це що таке? — вела далі Тіфані, вказуючи на маленькі тільця.
— А, ті, вони вернулисі на землю живих, — відповів Пограбуйко радісно. — То не така файна земля, як та во, та вони скоро сі вернут до нас. Нема чого голосити.
Болячки не вирізнялися особливою побожністю, та Тіфані знала, як усе у світі влаштовано, і почала з’ясовувати питання із самих основ — хто живий, а хто мертвий:
— Але ви ж живі! — не вгавала вона.
— О, ні, пані, — сказав Пограбуйко, допомагаючи підвестися фіґлеві. — Ми були живі. Ми були файні хлопці, там, на землі живих, а коли ми там вмерли, то переродилисі ту.
— Чекайте, ви кажете, що ви вмерли і переродилися тут? — спитала Тіфані. — То тут що… Рай?
— Ая! Все, як має бути! — відповів Пограбуйко. — Сонечко таке гарне, звірини донесхочу, квіточки ладні всюди і маленькі пташки ціпкают собі.
— Ая, і бийсі собі всмак, — додав хтось із фіґлів, а тоді вступив цілий хор фіґлів:
— І грабуй!
— І пий, і бийсі!
— І кабака ту є! — додав Дурноверхий Вулі.
— Але ж тут є і погані речі! — заперечила Тіфані. — Тут є чудовиська!
— Ая, — підвердив Пограб радісно. — Класно, пра? Все, як на тарілочці!
— Але ми тут живемо! — вигукнула Тіфані.
— Ага, так, то може ви, люди, теж були добрі в Останньому Світі? — великодушно поступився Пограбуйко. — Пані, я на хвильку — тре хлопців позбирати.
Тіфані вийняла ропуха з фартуха, коли Пограб відійшов подалі.
— О, ми живі, — сказав той. — Аж не віриться. Є очевидні підстави подати позов на власника тих собацюр, до речі.
— Що? — насупилася Тіфані. — Що ти верзеш?
— Я… я… не знаю, — відповів ропух. — Думки самі лізуть до голови. Можливо, я щось знав про собак, коли був людиною?
— Слухай, фіґлі думають, що вони в раю! Вони вважають себе померлими і що після смерті потрапили сюди!
— І що?
— Гаразд, може це й так! То тут ти живий, тоді помираєш і потрапляєш у рай деінде, так?
— Ну так, це ж те саме, тільки по-іншому сформульовано. Власне, чимало войовничих племен вважає, що після смерті люди потрапляють у рай, — пояснив ропух. — У місце, де вони вічно зможуть пиячити, битися і святкувати. То, мабуть, цей край — то рай малолюдців.