Тіфані відчула приступ неконтрольованої люті, а найгірше — це те, що вона лютилася на себе.
— Коли ми знаходимо ягнят і всяке таке, то ведемо їх сюди. Ту їх уже знайдут вівчарі, — додав схвильовано Пограб.
«І що я собі думала? — подумала Тіфані. — Як я могла собі подумати, що це вона приходить по «Веселого Моряка»? Невже я могла вірити, що вона десь бродить пагорбами у пошуках овець? Невже я вірила… що вона десь тут, пильнує ягнят?»
«Так! Я хотіла, щоб так було. Я не хотіла вірити, що її… просто не стало. Тільки не Бабуня Болячка… такої, як вона, не могло просто не стати. І я так хотіла, щоб вона повернулася: вона ніколи зі мною не розмовляла, а я боялася заговорити до неї, тож ми ніколи з нею не розмовляли. Ми ділили мовчання на двох».
«Я нічого не знаю про неї. Тільки пара книжок і якісь оповідки, які вона намагалася мені розповідати, а я не до кінця розуміла. Я пам’ятаю її великі м’які червоні долоні. І ще — її запах. А от яка вона була насправді — я не знаю. Тобто колись їй теж мало бути дев’ять. Вона ж була Сарою Хник. Вона вийшла заміж і народила дітей — двоє з них народились у хижці. Вона ж, мабуть, робила багато всього цікавого, а я про це навіть не знаю».
В пам’яті, як це зазвичай, рано чи пізно, бувало, сплив образ порцелянової блакитно-білої пастушки, що кружляє у червонявому мареві сорому…
Одного дня, незадовго до семиріччя Тіфані, тато взяв її із собою на ярмарок в Ойк — спродати баранів. Так далеко — десять миль — від дому вона ще не бувала. Це було вже за межами Крейдокраю. Все тут було інакше: корів та огороджених полів було більше, хати були криті черепицею, а не соломою. Для Тіфані це була мандрівка у чужокрай.
— Бабуня Болячка тут ніколи не бувала, — сказав тато дорогою. — Вона ненавидить виїздити за межі Крейдокраю, — пояснив він. — Вона каже, що їй від цього голова йде обертом.
День видався прекрасний! Тіфані знудило на цукрову вату, крихітна старенька віщунка наобіцяла їй, що багато-багато чоловіків змагатиметься за її руку, а ще — Тіфані виграла порцелянову статуетку пастушки, блакитно-білу.
То був приз у тирі на ярмарку, але тато сказав, що це все шахрайство: кільце нізащо, хоч і з тисячної спроби, не закинути на кілок, бо воно замале в діаметрі.
Та Тіфані спробувала, і це був той щасливий кидок. Власник тиру не особливо зрадів, коли Тіфані попросила статуетку пастушки, а не ту яскраву мішуру, якою були завалені полиці ятки. Та коли втрутився батько Тіфані і гиркнув на нього, він все ж віддав дівчинці статуетку. Тіфані обіймала її дорогою додому: вона сиділа на возі, а над головою, високо в небі, сяяли зорі.
Вранці вона, горда із себе, подарувала її Бабуні Болячці. Старенька обережно взяла її у зморшкуваті руки і уважно роздивлялася.
Тепер Тіфані розуміє, наскільки жорстоко це було з її боку.
Бабуня Болячка, мабуть, ніколи й не чула про пастушок. У Крейдокраї ті, хто дбали про овець, називалися вівчарями — вівчарі, і крапка. А ця прекрасна істота — пастушка — ані на йоту не мала нічого спільного з Бабунею Болячкою.
Порцелянова пастушка мала довгу старосвітську сукню із такими опуклими клинами по боках, наче в трусики напхали клунків. Сукню прикрашали блакитні стрічки, а ще в неї був доволі ефектний солом’яний капелюшок, — теж увесь у стрічках, і навіть вівчарський ціпок — гачкуватішого Тіфані ще не бачила ніколи — в неї був прикрашений стрічками.
Блакитні банти були навіть на делікатній ніжці, що грайливо визирала з-під подолу сукні з воланами.
Це не пастушка, яка не вилазить із важких зношених чобіт, напханих вовною, бродячи пагорбами у незгоду, коли вітер виє і мжичка впинається у тіло крихітними цвяшками. Вона б нізащо у такій сукні не витягла барана, що заплутався рогами у чагарях. Вона б не стояла пліч-о-пліч сім годин із найкращим стригалем — вівця за вівцею, аж нічим було дихнути від бруду і вовни, що здіймалися у повітря, аж млоїло від лайки і навіть найкращий стригаль опускав руки, бо не міг дорівнятися до бабусі. Жодна вівчарка, що має хоча б крихту самоповаги, не «підійде» і не «сяде» біля такої манірної дівчини з клунками в трусах. Це мила забавка, але це пародія на справжню пастушку, та й зробив її хтось, хто в очі ніколи не бачив навіть паршивої вівці!