Що про подарунок подумала Бабуня Болячка? Тіфані не мала й гадки. Скидалося на те, що вона була рада, та усім бабусям належиться радіти, коли онуки їм щось дарують. Вона поставила пастушку на поличку, а тоді посадила Тіфані собі на коліна і назвала «моя маленька джиґґітко» — трохи схвильовано, як завжди, коли вона намагалася поводитись, як личить бабусям.
Бувало так, щоправда, дуже рідко, що Тіфані бачила, як Бабуня, що вряди-годи залишалась на фермі, а не йшла на полонину, брала статуетку в руки і розглядала її. Але як тільки вона зауважувала, що Тіфані за нею стежить, як одразу ж ставила пастушку на місце і вдавала, що їй потрібна була книжка про овець, а не статуетка.
Можливо, журилася Тіфані, старенька вважала цей подарунок своєрідною образою. Можливо, думала вона, бабуня тепер вважатиме, що такий вигляд мають мати справжні пастушки. А не такі старі, як вона, у заляпаній сукні і важких черевиках, з лантухом, що мав би захищати плечі від дощу. Справжня пастушка має сяяти, наче зоряний небосхил. Тіфані не хотіла, — о, це останнє, чого б вона хотіла, — щоб Бабуня подумала, наче Тіфані вважає її якоюсь… неправильною.
А потім, декілька місяців по тому, бабуся померла, і все пішло неправильно. Народився Погіршай, зник Баронів син, а тоді прийшла сувора зима, і пані Окунець замерзла в снігах.
Статуетка не давала Тіфані спокою. Поговорити про це не було з ким. Всі були або дуже заклопотані, або байдужі. Всі були вкрай роздратовані. Вони казали, що перейматися дурною статуеткою — це… по-дурному.
Вона мало не розтрощила ту пастушку, але таки стрималася, бо всі б питалися, в чому справа.
Зараз вона б такого невідповідного подарунка нізащо б не зробила. Тепер вона вже доросла.
Вона згадала, як бабуня дивно усміхалася, розглядаючи статуетку. Ну чому ж вона нічого не сказала. Та Бабуня любила мовчати.
А ось тепер вона подружилася із блакитними малолюдками, які бродять пагорбами і пильнують отару. І вони це роблять, бо любили бабуню. Тіфані моргнула.
В цьому є сенс! Люди лишають тютюн у пам’ять про Бабуню Болячку.
А Нак Мак Фіґлі в пам’ять про Бабуню Болячку пильнують овець. Все працює як годинник! Ніякої магії, щоправда, в цьому нема. Як і Бабуні Болячки…
— Дурноверхий Вулі! — кликнула Тіфані, дивлячись, як він борсається у брата в обіймах, і намагаючись не розплакатись.
— Га-а?
— А то правда те, що мені Пограбуйко розповів?
— Га-а-а? — брови Вулі враз люто поповзли догори.
— Містере фіґель, ви б могли прибрати руку з його рота? — спитала Тіфані.
Дурноверхого Вулі відпустили. Пограбуйко мав схвильований вигляд, а Вулі — вкрай нажаханий. Він стягнув чепчик і тримав його в руках, на кшталт якогось щита.
— Це правда, Вулі? — спитала Тіфані.
— Вай, вай.
— Просто скажи: так чи ні.
— Ая! Правда, — випалив Вулі. — Вай, вай…
— Щиро дякую, — відповіла Тіфані, пчихаючи і намагаючись непомітно втерти сльози. — Все гаразд. Я все розумію.
Фіґлі не зводили з неї поглядів.
— То ти сі не будеш злила на нас? — спитав Пограбуйко.
— Ні. Я все розумію.
Її слова відлунювали у печері, і сотні чоловічків зітхнули з полегшенням.
— Вона не обернула мене на кузьку! — радів Дурноверхий Вулі, радісно усміхаючись товаришам. — Чули, хлопці? Я говорив з відьмою, і вона на мене сі не надула! Вона мені усміхаєсі!
Він усміхнувся Тіфані і вів далі:
— Знаєте, пані, якщо тако взяти згорток кабаки і перевернути догори дриґом, то пів моряцкої шапки і клаптик вуха будут, як пані гм-м-м… як то… ну… теє…
— І тут знову я мушу втрутитисі і заткнути трубу, — сказав Пограбуйко, затуляючи Вулі рота.
Тіфані розтулила було рота, щоб щось сказати, але враз замовкла — їй залоскотало у вусі.
Під стелею спали кажани, а тепер попрокидалися і поспіхом повилітали крізь отвір у стелі.
Дехто з фіґлів порався біля чогось, що Тіфані скидалось на чудернацький круглий камінь з діркою посередині, викочений у віддалений кут печери.
У вухах їй шуміло і булькало, наче з них витікав віск. Фіґлі вишикувалися перед каменем у дві шеренги.
Тіфані штурхнула ропуха:
— Може, мені слід знати, що таке кузька? — прошепотіла вона.
— То маленька комашка, — пояснив ропух.
— Гм, як цікаво! А що це за писк такий?
— Я ропух. Слух у нас не дуже. Та це, мабуть, отой вгорі постарався.