— Келду, дівчинко, слід слухатися. То не крути мені голови. Мою пропозицію ти чула. І кращої тобі не діждати.
— Але вона не може… — затнулась Витівка.
— Не може? — перепитала келда.
— Мамо, вона ж не пікся!
— Ну так, трохи переросток, — погодилася келда. — Не нервуйсі, Тіфані. То не надовго. Я просто хочу, щоб ти трохи попильнувала світ вільних малолюдків. Припильнувала наш край, як твоя бабуня колись. Хлопців моїх би погледіла. А коли твій малий вернесі, Гаміш полетить у гори і оголосить, що в Крейдокраї нова келда. В нас тут файно, дівчата приходять пасти отару. Ну, що скажеш?
— Вона не знає, як у нас заведено! — запротестувала Витівка. — Ви, мамо, оце з перевтоми таке кажете!
— Ая, — відповіла келда. — Але дочка не може успадковувати материн клан, ти це добре знаєш. Ти відповідальна дівчина, Витівко, але час тобі обрати варту і піти на пошуки власного клану. Тут тобі лишатися не можна.
Келда глянула на Тіфані:
— То як, Тіфані?
Вона підняла великий палець, завбільшки з голівку сірника, і чекала.
— А якими будуть мої обов’язки? — спитала Тіфані.
— Думати доведеться, — відповіла келда, все ще тримаючи пальця вгорі. — Мої хлопці золоті, відважніших не знайти. Та вони думают, шо голова — то щоб на плечах носити і буцати нею. От такі ми, малолюдки. Ми не такі, як ви, великі люди, розумієш. У тебе є сестри? У Витівки нема жодної. То моя єдина дочка. Келду благословляють тільки однією дочкою, а синів у неї можуть бути сотні й сотні.
— То це все твої сини? — спитала Тіфані приголомшено.
— Ая, мої, — відповіла келда, усміхаючись. — За винятком декількох моїх братів, що прийшли сюди зі мною, коли я стала келдою. О, ну що це за здивований погляд у тебе! Дітваки родяться дуже маленькими, як горошинки в стручку. А ростут ой як швидко, — зітхнула вона. — Іноді мені здається, що розум дістається тільки дочкам. Хлопці дуже файні, але розумаками їх не назвеш. От тому їм потрібна ти.
— Мамо, та вона не впорається із обов’язками келди! — заперечила Витівка.
— Якщо мені все пояснити, то чому ж не впораюся, — відповіла Тіфані.
— От і добре, — чвиркнула Витівка. — Оце буде видовище!
— Пам’ятаю, Сара Болячка розповідала про тебе, — сказала келда. — Вона казала, що ти чудна мала — все слухаєш, за всім спостерігаєш. Вона казала, що в тебе в голові безліч слів, які ти ніколи не вимовляєш вголос. Вона чудувалася, що з тебе виросте. Час це з’ясувати, еге ж?
Знаючи, що Витівка на неї витріщається, — а може й саме тому, що Витівка на неї витріщається — Тіфані облизала великий палець і легенько притулила до крихітного пальця келди.
— Отже, домовились, — мовила келда. Вона якось раптово обм’якла і наче зменшилась. Обличчя зморщилось. — Ніхто не скаже, що я залишила синів без келди, яка про них дбатиме, — пробурмотіла вона. — Тепер я можу йти в Останній Світ. Витівко, тепер келда — Тіфані. І поки ти тут, ти слухатимешся її.
Витівка втупилася собі під ноги. Тіфані зрозуміла, що та розлютилася не на жарт.
Келда сперлася на подушки. Вона підкликала Тіфані схилитися до неї ближче і слабким голосом сказала:
— От і все. Готово. А тепер — моя частина домовленості. Слухай. Знайди… місце, де час відстає. Там є вхід. Він до тебе зблисне. Поверни його, шоб серце твоєї бідної матусі і твоя гулува…
Вона запнулась. Витівка нахилилася до неї.
Келда принюхалася.
Тоді розплющила одне око:
— Ше нє, — пробурмотіла вона Витівці. — Келдо, то мені примарилосі, чи то пахне «Спеціальна овеча настоянка»?
На мить Тіфані розгубилася, а тоді озвалася:
— А так. Це я. Ось…
Келда спромоглася сісти в ліжку:
— Ото є найфайніше, що придумали люди, — сказала вона. — Витівко, вціди-но мені краплину. Велику.
— Від цього волосся на грудях росте, — попередила її Тіфані.
— Йой, най буде! Шо мені ті два-три кучері, як є краплинка «Спеціальної овечої настоянки» від Сари Болячки.
Витівка подала їй шкіряний кубок, завбільшки з наперсток.
— Мамо, тобі від цього буде зле, — сказала Витівка.
— Ото вже мені вирішувати, — відказала келда. — Одну крапельку перш ніж я піду, прошу, келдо Тіфані.
Тіфані легенько перехилила пляшку. Келда нетерпляче піднесла кубок.
— А крапелька могла б бути і більша, келдо, — дорікнула вона. — В келди сердечко щедре!
Вона відсьорбнула напій: не ковтнула, бо то було замало для ковтка, але й не пригубила.