А ще там була книжка «Казок про фей для чемних дітей» — така стара, що там усе римувалось.
Тіфані вилізла на стілець і дістала казки з полиці. Вона гортала сторінку за сторінкою, аж поки не знайшла те, що шукала — на мить вона завмерла і просто дивилась. А тоді відклала набік книжку, переставила крісло і відчинила креденс.
Вона знайшла там глибоку тарілку, взяла її і пішла до шухляди, дістала звідти кравецьку стрічку, якою мама користувалась, коли бралася до шиття, і поміряла тарілку.
— Гм-м, — сказала вона. — Вісім дюймів. Чому б так і не написати?
Вона зняла зі стіни найбільшу сковорідку — в такій можна зготувати сніданок на пів дюжини осіб — дістала солодощі зі слоїка на столику і поклала їх у паперову торбинку. А тоді взяла Погіршая — вкрай збентеженого і спохмурнілого — за забрьохану руку і попрямувала до потічка.
Там усе ще, здавалося, нічого не змінилося, але вона не дасть себе пошити у дурепи. Ані сліду не було від пстругів, і пташиного співу не було чутно взагалі.
Вона знайшла місцину на березі річки, де ріс кущ якраз потрібного їй розміру. А тоді, коло самої води, вбила кілок у землю — настільки глибоко, наскільки стало сил — і прив’язала до нього торбинку із солодощами.
— Цюці, Погіршаю, — гукнула вона.
Тіфані міцно вхопила сковорідку і сховалася за кущем.
Погіршай подріботів до торбинки із солодощами і спробував її дістати. Кілок стояв непохитно.
— Я хоцю піпі! — заверещав він, бо цей шантаж ще ніколи його не підводив. Товстими пальчиками він намагався розплутати вузлики на мішечку.
Тіфані пильно вдивлялася у водяну гладь. Темнішає? Зеленішає? Чи то просто водорості там на дні? А ті бульбашки — то, здається, просто пструг, хихоче собі?
Ні.
Вона вибігла із схованки, розмахуючи сковорідкою, наче битою. А верескливе чудовисько, що було виплигнуло з води, гучно бемкнулось об дно пательні.
Бемкнулось воно ефектно: айайайайай-ойойойойой, а це ознака того, що «бемц» вдався на славу.
Істота трохи побовталась на пательні — шматки зубів і кавалки зелених водоростей ляпнули у воду — а тоді ковзнула і занурилась у воду, пускаючи на поверхню великі бульбашки.
Каламуть осіла, і річка знову стала собою — мілкою, крижаною і з рінню на дні.
— Хоцю цюцю! — верещав Погіршай, який ніколи не чув і не бачив нічого, попри цукерки.
Тіфані розв’язала мотузку і дала йому солодощі. Він з’їв їх миттю, як завжди. Тіфані зачекала, поки він виблює, а тоді повела його додому, думаючи про все, що сталося.
А в очереті, при землі, перешіптувалися тихенькі голоски:
— Трясця, Бобцю, ти то бачив?
— Ая, видів. Руки в ноги і пігнали, тре повісти Великому, що ми здибали відьму.
Міс Тік бігла курною стежкою. Відьмам не подобається, коли їх хтось застає за біготнею. Це якось не професійно. Та й не гоже, щоб хтось бачив, як вони несуть щось, а в неї, як на зло, намет на плечах. По собі вона ще й слід залишала — хмаринку пари. Відьми ж бо сохнуть зсередини!
— Які в нього зуби! — пролунав загадковий голосок, але цього разу десь з-під її капелюха.
— Знаю! — відрубала міс Тік.
— А вона просто взяла і луснула його по голові!
— Знаю!
— Ось так!
— Так. Вражаюче! — сказала міс Тік.
Вона трохи захекалась. До того ж вони прийшли на нижні пагорби, а вона не найліпше давала собі раду на крейді. Мандрівні відьми люблять, щоб під ногами було твердо і надійно, а не м’яка порода, яку завиграшки проткнеш ножем.
— Вражає? — знову почувся голосок. — Та вона зробила з брата живця!
— Дивовижно, правда ж? — відповіла міс Тік. — Який гострий розум… о, ні…
Вона спинилася і слабосило притулилася до стіни, зведеної довкола поля.
— Що таке? Що таке? — запитував голос з капелюха. — Та я мало не випав!
— Це та клята крейда! Я вже її відчуваю! Я можу чарувати на твердій землі, на скелі — чудово, навіть на глині непогано… а от на крейді — ні в сих ні в тих! Я дуже чутлива до земних порід, аякже!
— На що ти натякаєш? — поцікавився голосок.
— Крейда… голодна порода. На крейді сил у мене небагато.
Власник голосу, все ще із сховку, пропищав:
— То тут тобі й кінець?
— Та ні! Магія моя тут не діє, ось і все…
Міс Тік на відьму не була схожа. Та більшість відьом не схожі, принаймні з тими мандрівними так. Скидатися на відьму — то небезпечно, особливо, якщо доводиться мандрувати поміж неуків. І саме тому вона не носить окультних прикрас, не має сяючого магічного ножа чи там срібного кубка, з облямівкою маленьких черепків, не носить мітли, з якої сиплються іскри — усіх тих ознак, за якими можна впізнати відьму. В кишенях її ніколи не було більше декількох чарівних штучок — ну, може, якась шворка, монетка-дві, та й, ясна річ, оберіг.