А тепер вона спостерігає за тою, трохи молодшою Тіфані, — як та тиняється неприкаяно у хижці, наче маріонетка…
Вона прибрала в хижці. Окрім ліжка та печі, там більше нічого й не було. Хіба що корзина з білизною, велика бочка води і коробка на продукти — ось і все. Ага, зате було безліч «овечих» штучок — казанків, пляшечок, мішків, ножів та ножиць. Якщо не зважати на сотні блакитно-жовтих обгорток «Веселого Моряка», пришпилених до стіни, то тут не було нічого, що вказувало б на те, що тут хтось живе.
Одну обгортку Тіфані взяла собі — вона все ще вдома, схована під матрацом. І тут вона пригадала собі одну оповідку.
Понад одне речення Бабуня Болячка говорила нечасто. Вона щадила слова так, наче за них платити треба було. Та одного дня, коли Тіфані принесла обід, Бабуня розповіла їй байку. Як курив пес файку. Вона розгорнула пачку тютюну, зиркнула на обгортку, а тоді, трохи спантеличено, як це бувало, — на Тіфані і промовила:
— Тисячі тих обгорток виділа, але ніколи не бачу ту його чувна.
Чувен. Так бабуня вимовляла слово «човен».
Тіфані, ясна річ, кинулася розглядати етикетку, але, — як і з голою пані, — теж не побачила ніякого човна.
— А все тому, що чувен там, де його неможливо побачити, — сказала Бабуня. — Муряк має чувен, щоб гнатисі за великим білим китом у солоному морі. Він за ним все сі гоне, по цілому світі. Його звати Мопі. То таке чудовиско, як та скеля з крейди, кажут. В книжці так пише.
— А чому він за ним женеться? — запитала Тіфані.
— Впіймати хоче, — відповіла Бабуня. — Але йому то сі не вдаст. Бо світ круглий, як великий таріль, і море кругом. То так, ніби гнатися за самим собою. Ти ніколи не йди в море, джиґґітко. Там коїсі страшне. Всі так кажут. Ту будь. Кістками вросла в пагорби.
Отака була байка. Це був чи не єдиний раз, коли Бабуня Болячка розповіла Тіфані щось, що, так чи інакше, не мало стосунку до овець. Тоді вона усвідомила, що поза Крейдокраєм лежить цілий світ! Тіфані часто снився Веселий Моряк і як він, у своєму човнику, женеться за білим китом. Іноді той кит гнався вже за нею, та Веселий Моряк поспівав порятувати її, припливши на великому кораблі. А тоді вся історія починалася заново.
Іноді їй снилося, що вона біжить до маяка. І вона прокидалася акурат, коли двері відчинялися. Вона ніколи не бачила моря, але у сусідів була картина із зображенням чоловіка, що вчепився у пліт посеред водойми, схожої на величезне озеро із брижами. Маяка видно не було.
Тіфані сиділа біля ліжка і думала про Бабуню Болячку, про дівчинку — Сару Хник, яка акуратно вимальовує квітки у записнику і про те, що світ втратив опору.
Тіфані сумувала за тишею. Те, що було тепер, — це не та сама тиша, що була раніше. Бабусина тиша була теплою, вона давала прихисток. Іноді Бабуні Болячці було невтямки, де діти, а де ягнята, але в її присутності ніхто не був самотнім. Взамін просили принести лиш свою власну тишу.
Тіфані шкодувала, що не мала нагоди попросити пробачення за ту статуетку пастушки.
А тоді вона пішла додому і сповістила усім, що Бабуня померла. Тіфані було сім. І то був кінець світу.
Хтось ґречно постукав їй у чобіт. Тіфані розплющила очі і побачила ропуха. В роті той тримав камінець. Це ним він цокав об чобіт.
— Вибач, — сказав він. — Я б постукав лапками, але ми — слабосилі тварини.
— Що мені робити? — спитала Тіфані.
— Ну, якщо ти вдаришся головою об цю низьку стелю, то можеш заявити про відшкодування, — відповів ропух. — Ем… що я мелю…
— Ага, сподіваюся, тобі за це соромно, — сказала Тіфані. — Навіщо ти це сказав?
— Не знаю, не знаю, — пробурмотів ропух. — Ага, про що це ми?
— Я питала, що малолюдки від мене хочуть?
— Розумієш, навряд чи вони чогось хочуть, — відповів ропух. — Ти — келда. Ти кажеш, що ти хочеш.
— А чому Витівка не може бути келдою? Вона ж малолюдка!
— То не до мене питання, — відказав ропух.
— Може, я стану в пригоді? — пролунав голосок у Тіфані за вухом. Вона озирнулась і побачила, що на одній із галерей, які тяглись уздовж печери, стояв Вільям-співець.
Зблизька було видно, наскільки він відрізняється від усіх інших фіґлів. Волосся охайно причесане і зібране у хвостик. Татуювань мав менше, ніж інші. І розмовляв інакше — чіткіше і повільніше, а звук «Р» у нього гримів, наче в барабан били.