А хтось застерігає, що місце краще оминати.
Та Тіфані байдуже. Вона ходила туди із сестрами не раз: побилась об заклад, що там є черепи. Та поміж каміння на тих тисячолітніх курганах вдалося знайти лише кролячі нори.
— Чим я можу ще допомогти, пані? — ґречно поцікавився Гаміш. — То всьо? Тоді я пішов…
Він здійняв руки догори і рвонув уперед. Тіфані аж підстрибнула від несподіванки, коли канюк пурхнув за крок від неї, схопив малого і шугнув у небо.
— І як таке мале, заввишки шість дюймів, змогло натренувати хижого птаха! — сказала вона в нікуди, коли канюк кружляв у неї над головою.
— Ая, то просто — окрушина доброти, пані, і всьо, — озвався Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
— Справді?
— Ая. І ще знадобиться добрий прут! — розвивав думку Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Гаміш тренує птаху так: гоне довкола у кролячій шкурці, аж поки той не заатакує.
— Це страшно! — вигукнула Тіфані.
— Та не дуже. Гаміш просто буцає його головов, а тоді мастит му дзьоба спеціяльною оливою, — вів далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І коли птаха очунює, то думає, що малолюдки — то її дітки.
Канюк став цяткою вдалині.
— Гаміш, здається, на землі і не буває! — зауважила Тіфані.
— Ая! Він спит у гнізді з канюком, пані. Каже, що там так тепленько, аж ну! Він увесь час у небі, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Як вітер му не задуває попід кілт, то він сі смутить.
— А птахи що на то кажуть?
— Та нічо, пані. Всі птахи і звірята знають, що з фіґлями файно товаришувати!
— Справді?
— Правду кажучи, пані, вони знают, що з фіґлями не файно сі задирати!
Тіфані глянула на сонце. До заходу лишилося всього декілька годин.
— Треба знайти ті двері, — сказала вона. — Слухай, Не-Такий-Малий-Як…
— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — терпляче виправив її малолюдок.
— Так, так, вибач. А де Пограбуйко? Де всі?
Юний малолюдок спантеличився.
— Там, унизу, триває, так би мовити, дискусія.
— Ну що ж, але нам час йти на пошуки мого брата! Я тут келда, чи хто!
— Власне, в тому то й суть. Все набагато складніше, моя пані. Саме триває обговорення, чи…
— Вони обговорюють мене?
Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока ладен був крізь землю провалитися.
— Вони обговорюють… гм… обговорюють… е-е-е…
Тіфані облишила марну справу. Малолюдок зашарівся. Оскільки він від природи був блакитний, то це обернулося для нього неприємним бузковим відтінком.
— Я спускаюся до них, — мовила Тіфані. — Будь такий ласкавий, підштовхни мене.
Тіфані лягла долілиць і ковзнула в печеру, розігнавши малолюдків навсібіч своїм приземленням.
Коли її зір призвичаївся до напівтемряви, вона побачила, що на балконах і галереях печери було безліч малолюдків. Вони були зайняті пранням. Більшість, з невідомо яких причин, причесало і пригладило смальцем рудаві чуприни. Всі вони витріщились на Тіфані, наче та застала їх за негідним заняттям.
— Нам час йти, якщо ми хочемо знайти Королеву, — сказала вона, зиркаючи на Пограбуйка, що десь там у неї під ногами вмивався у балії, зробленій із лушпайки горіха. Вода дзюркотіла йому з бороди, яку він заплів у косу. Волосся він теж заплів у три коси. Якби він рвучко обернувся, то забив би когось на смерть тими косами.
— Ая, та спершу маємо ту впоратисі, келдо, — в руках він жмакав крихітний рушничок. А коли Пограб щось крутить в руках, то це означає, що він хвилюється.
— Що саме? — спитала Тіфані.
— Ем… може, гурнятко чаю? — запропонував Пограбуйко і приволік велике золоте горня, що колись, либонь, належало самому королю.
Тіфані взяла горня. Вона, зрештою, хотіла пити. Натовп малолюдців ахнув, коли вона зробила ковток чаю. Чай був дуже добрий.
— Ми поцупили пакунок чаю у крамаря, що був заснув при дорозі, — пояснив Пограбуйко. — Файний, пра?
Пограбуйко пригладив волосся вологими долонями.
Тіфані завмерла нерухомо із чашкою в руках напівдорозі до уст.