Можливо, малолюдки не усвідомлювали, наскільки голосно вони перешіптуються, а, можливо, вони просто бубніли на рівні її вух:
Ая, вона великувата, але то не її провина.
Ая, але келда має бути велика, ну, щоб малюків багато народити.
Ая, то провда, велика жінка — то є дуже добре, але якби її хтів хлоп пригорнути, то би мусів то робити по частинах, бо так о за раз всю не вийде, най би робив позачки крейдов, доки дістає.
Ая, вона трохи замолода.
Та їй не мус мати малят одразу. Ну, принаймні багато малят за раз. Десіть, і доста для початку.
Трясця, хлопці, що ви то мелете?
Та вона си вибере Пограбуйка, то і так ясно.
Ну та бо він сі їй в коліна кланяє, то чого нє!
Тіфані жила на фермі. І так кволу віру у те, що дітей приносять лелеки, чи у те, що їх знаходять у капусті, як рукою знімає, якщо ти живеш на фермі, особливо, якщо посеред ночі корова не може отелитися. Тіфані допомагала ягнятам з’являтися на світ — маленькі дитячі ручки можуть знадобитися в особливо складних випадках. Вона знала все про лантухи червоної крейди, яку баранам чіпляли на груди, і як потім, по червоних слідах на спинах овечок, було знати, яка з них найде ягня навесні. Чого тільки не навчиться тихе й уважне дитя! Часто навіть такого, що його, на думку дорослих, рано знати.
В поле зору їй потрапила Витівка по той бік зали. Вона загрозливо посміхалася.
— Що тут відбувається, Пограбе? — спитала Тіфані, ретельно добираючи слова.
— Ая, то… такі закони клану, — відповів спантеличений фіґель. — Ти — нова келда, і ми, е-е-е, маємо тебе спитати, попри те, що ми собі думаємо, маємо тебе спитати е-е-е… — І на цьому він відступив убік.
— Стривай, я не розумію, — сказала Тіфані.
— Дивись, як ми файно сі вмили, — підказав Пограбуйко. — Хлопці декотрі навит викупалися в росі, хоч то тілько травень надворі! А Великий Ян вмив си під пахвами — вперше в житті, попрошу зауважити! А Дурноверхий Вулі назбирав тобі файний букіт квітів…
Дурноверхий Вулі виступив уперед, ковтнув нервово слину і підкинув вищезгаданий букет угору. То, мабуть, колись були гарні квіти, але зрозуміти, що то за одні і як вони опинилися в тому оберемку, було доволі непросто. Стебла, листочки і пелюстки сторчма стирчали навсібіч.
— Яка краса, — сказала Тіфані, сьорбаючи чай.
— Файно, файно, — відповів Пограбуйко, витираючи піт з лоба. — То, може, б ти сказала нам, з ким сі хочеш… е-е-е… хочеш…
— Вони хочуть знати, хто твій обранець, — голосно мовила Витівка. — Такий закон. Ти маєш обрати або зректися. Обирай чоловіка і дату весілля.
— Ая, — підтвердив Пограбуйко, не дивлячись Тіфані у вічі.
Тіфані міцно тримала горня, але тільки тому, що вона заціпеніла і не могла поворухнутися. О, ні! Це не може бути насправді! Не може… Він не може… Ми не можемо… Вони навіть не… Та це смішно! Треба тікати!
Та вона знала, що з потемок за нею пильно стежать сотні схвильованих маленьких людців. Задні Думки підказували їй, що рішення буде доленосне. «Вони за тобою пильнують. Витівка чекає, що ж ти намудруєш». Ну ж бо, не варто вороже ставитись до дівчини, яка нижча від тебе на чотири фути. Та воно якось само.
— О, це застало мене зненацька, — сказала вона, намагаючись вичавити із себе якусь подобу усмішки. — Така честь!
— Ая, ая, — підтакнув Пограбуйко, втупившись у підлогу.
— До того ж вас так багато, що годі й обрати когось одного, — вела далі Тіфані, все ще усміхаючись. А Задні Думки бриніли на фоні: «Його така перспектива теж не тішить!».
— Ая, тєжко, — погодився Пограб.
— Мені треба подихати свіжим повітрям і поміркувати, — сказала Тіфані, не перестаючи усміхатися, аж поки не видряпалася нагору.
Вона лягла долічерева і причаїлася поміж первоцвітів:
— Ропуше! — гукнула вона.
Ропух тут же приплигав, щось собі пожовуючи:
— Га?
— Вони хочуть видати мене заміж!
— Угу… ага… м-м-м…?
— Що ти їсиш?
Ропух дожував і відповів:
— Дуже сухореброго слимака.
— Ти чув, вони хочуть мене видати заміж!
— І?
— І? Ну та поворуши тими своїми жаб’ячими мізками!
— Ага, ну так, ріст — то проблема, — сказав ропух. — На перший погляд, може здатися, що то не біда, але коли між вами така велика різниця в рості, то ті пару дюймів…
— Годі тих кпин! Я келда, не забувай!
— О, так, звісно! — відповів ропух. — Наскільки мені відомо, то такі правила. Нова келда має побратися із воїном, на свій вибір, має створити сім’ю і народити багато фіґликів. Відмовити — то немислима неповага!