— Я теж не знаю. Може й слід сказати якесь чарівне слово? — відповів ропух і обернувся до Тіфані спиною.
Тіфані побачила, що Мак Фіґлі повертаються. Вони мають просто нестерпну звичку підкрадатися нечутно.
«О, ні, — подумала вона. — Вони думають, що я знаю, що робити! Так не чесно! Життя мене до такого не готувало. Я навіть до відьомської школи не ходила! Я навіть не можу знайти те, що треба знайти! Вхід має бути десь тут і десь тут є ключ, але я не знаю, де їх шукати!»
«Вони випробовують мене: чи я хоч щось знаю. І я знаю — все про сир. Більше нічого. Але відьма має дати собі раду…»
Вона запхала руку до кишені, посунула ропуха і намацала важку книжку «Овечі недуги».
Коли вона витягла книжку, то почула, як охнули малолюдки, що зібралися довкола неї.
Вони вірять, що слова чарівні…
Тіфані розгорнула книжку навмання і завмерла.
— Закрути, — мовила вона. Малолюдки закивали і поштурхували одне одного ліктями.
— Закрути — це спазми тельбухів у ярки, — читала вона далі, — що може спричинити запалення нижніх каналів. В особливо запущених випадках може спричинитися до виникнення синдрому Слока. Протокол лікування: щоденна доза скипидару до повного зникнення симптомів, скипидару чи вівці.
Тіфані боязко зиркнула поверх книжки. Фіґлі уважно спостерігали за нею, повилазивши на каміння та горбки. Вони були вражені. Одначе, цитата з «Овечих недуг» не допомогла невидимим дверям явитись.
— Чухачка, — читала далі Тіфані.
Фіґлі заметушились від нетерплячки.
— Чухачка — це вар’ятські зміни в шкірному покриві, зокрема навколо бомбонів. Скипидар ефективно використовується у лікуванні…
А тоді, краєм ока, вона зауважила ведмедика: маленького такого і неприродної червоної барви. Тіфані здогадалася, що це за видиво. Це — улюблені ласощі Погіршая. На смак, як підсолоджений клей, стовідсоткова хімія.
— Ага, — сказала вона вголос. — Мій брат тут точно був…
Фіґлі заметушилися.
Тіфані зробила крок вперед, все ще читаючи з «Овечих недуг» про мастит ніздрів і падачку, але не спускаючи ока з торфовиська. І побачила ще одного ведмедика, цього разу зеленого і майже непомітного в траві.
«Гаразд, — подумала Тіфані. — Ось неподалік один із трьох каменів у арці; два великі камені і поверх них — ще один». Вона вже проходила попід цією аркою, але нічого не сталося.
«І нічого не станеться тепер, — думала вона. — Ну бо хто ж лишає відчиненими ворота до свого світу, щоб абихто зайшов, — гляди, хтось та й забреде випадково! Треба знати напевно, де вхід».
«Мабуть, тільки так це працює. Ну гаразд. Тож я собі думатиму, що вхід тут». Вона рушила вперед, і перед нею з’явилося дивовижне видиво: зелень трави, блакить неба рожевіє довкола призахідного сонця, декілька білих хмаринок, яким уже давно час спати, і все залите теплим, медовим сяйвом. Немислима краса довкола, аж важко повірити, що так буває. Те, що Тіфані мало не щодня бачила цю красу, не мало ані найменшого значення. До того ж, щоб нею помилуватись, не треба пролазити попід камінням! Її видко звідусіль…
Окрім…
Щось тут не те, стривайте. Тіфані пройшла крізь арку туди й назад, але все ще не була певна, що правильно все зрозуміла. Вона простягла догори руку, щоб виміряти висоту сонця на горизонті.
А тоді побачила пташку — ластівку, що полюючи на мух, шугала вгору-вниз і раз у раз ховалася за камінням.
Це було… дивно і перевертало все з ніг на голову. Ластівка шугнула повз камінь, а Тіфані супроводжувала її поглядом… але не встигла за нею. Ластівка мала винирнути по той бік, натомість забарилась ненадовго і пролетіла попід аркою, на мить опинившись водночас по обидва її боки.
Від цього видовища очі Тіфані, наче викотилися з орбіт і обернулися навколо своєї осі.
Знайди місце, де час відстає…
— Якщо дивитися крізь арку, то час там відстає щонайменше на секунду, — сказала вона, намагаючись говорити якомога впевненіше. — Гада… Я знаю, де вхід!
Нак Мак Фіґлі заулюлюкали і заплескали в долоні, почимчикувавши вслід за нею.
— Ото ти вже начитала! — вигукнув Пограб. — Я ніц з того не впетрав!
— Ая! Та там сам чорт ноги поломе в тому читанню! — додав інший.
— Пані, та ти справдешня келда, — сказав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
— Ая! — вигукнув Дурноверхий Вулі. — А як ти ті цукєркі розгледіла і навіть бровов не повела! Ми думали, що ти того малого зеленого проґавиш!
Фіґлі враз замовкли і зиркнули на нього з докором.