— Це чорні псиська, — оголосив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Їх тьма- тьмуща!
— Від псиськів не втечеш! — закричала Тіфані, хапаючи сковорідку.
— Та й не треба, — сказав Пограб. — З нами ж співець! Тільки ти вушка затули краще…
Вільям, втупившись у песячу зграю, що наближалася до них, повідкручував рурки з мишиці і поскладав їх у торбу, що висіла в нього на плечі.
Собаки вже були дуже близько. Тіфані чітко бачила їхні гострі, як леза, ікла та вогняні очі.
Неквапом Вільям витяг з торби коротші та менші сріблясті рурки і поприкручував їх до мишиці. Спокійно і виважено, він і не думав метушитися.
Тіфані міцніше взялася за держак сковорідки. Пси не гавкали. Краще б вони валували — було б не так моторошно.
Вільям вклав мишицю під пахву і подув щосили, аж міх напнувся.
— Я вам заграю, — оголосив він, коли собаки підійшли так близько, що Тіфані бачила, як слина капає їм з пащ. — Невмир-р-рущу пісню, «Кор-р-роль під водою».
Всі як один Нак Мак Фіґлі покидали шабелини і позатуляли долонями вуха. Вільям приклав мишицю до уст, притупнув ногою раз чи двічі і заграв — акурат тоді, коли пси намірилися стрибнути на Тіфані. І тоді все сталося нараз. Тіфані зацокотіла зубами, тобто зуби зацокотіли самі. Сковорідка завібрувала і впала додолу. Собацюра, що хотів було на неї плигнути, беркицьнув назадгузь, а очі його розбіглись у різні боки.
Гончакам не було діла до малолюдків. Пси вили. Ганялись за своїми хвостами. Перекидались по снігу. Спотикались і буцались. Зграя безжальних захеканих убивць обернулась на купку нещасних тварин, що крутились, вертілись і намагались виплигнути з власних шкур.
Сніг розтав довкола Вільяма. Щоки його розчервонілися від напруги. Все навколо парувало.
Нарешті він вийняв рурку з рота. Гончаки, що борюкалися в болоті, попіднімали голови. А тоді всі як один підібгали хвости і повтікали чимдуж.
— Ну що ж, теперка вони знают, що ми ту, — сказав Пограб, втираючи сльози.
— Со се буво? — спитала Тіфані, перевіряючи, чи всі зуби на місці.
— Мелодія болю, — пояснив Пограбуйко. — Ти її не чуїш, бо то є дуже високі звуки, а песики чуют. І гулова їх від того болит. А тепер час рушати, а то вона ще когось пришле.
— Королева їх прислала? Але ж вони наче з нічного жахіття явились! — вигукнула Тіфані.
— Ая, — сказав Пограбуйко. — Вони звідти і є.
Тіфані глянула на Вільяма-співця. Він незворушно міняв рурки в мишиці. Він їй підморгнув.
— Нак Мак Фіґлі дуже сер-р-рйозно ставляться до музики, — додав він. А тоді він кивком вказав на сніг.
Коло самих ніг Тіфані лежав жовтий цукровий ведмедик, стовідсотково хімічний.
Сніг довкола Тіфані танув.
Двоє малолюдків завиграшки підняли Тіфані і понесли засніженим полем. Позаду вервечкою тяглися фіґлі.
Сонця не було. Навіть у найпохмуріший день можна розгледіти, де має бути сонце на небі. А тут — нічого. І ще тут було щось таке дивне, що Тіфані ніяк не могла осмислити й описати. Тут було наче не по-справжньому. Вона не могла пояснити це відчуття, але щось не так із обрієм. Здавалося, що він так близько, що от‑от торкнешся до нього рукою, химерно так.
І все якесь… незавершене. От візьмімо дерева в тому лісі попереду. «Дерево як дерево, — думала вона. — Зблизька чи здалека — дерево та й годі. Кора, гілля, коріння. І, навіть якщо дерево цяткою видніється здалеку, то ти і так знаєш, що воно там».
Тут усе не так. Тут, здавалося, це і є цятки, а коріння і пагони виростають, коли наближаєшся. Наче ті цятки собі думають:
— Увага! Хтось іде! Прикидаємося справжніми деревами!
Це наче бути всередині картини, автор якої не особливо пильнував за достовірністю зображення предметів на другому плані, натомість швиденько домальовував ті місця, на які падає погляд. Повітря було холодне і застояне, ніби у старому погребі. Все потьмяніло, коли вони наблизилися до лісу. Поміж дерев він віддавав синювато-моторошним.
«Пташок нема», — подумала Тіфані.
— Стійте! — гукнула вона.
Малолюдки поставили її на землю. Пограб зауважив:
— Не тре ту вештатисі. Треба йти!
Тіфані витягла з кишені ропуха. Той заморгав від сліпучого снігу.
— О, курди бальони! — пробубнів ропух. — То недобре. Я маю бути в сплячці.
— Чому тут усе таке… дивне?
— То питання не до мене, — відповів ропух. — Я бачу сніг, я бачу кригу, я чую, що замерзну і помру. Я прислухаюся до моєї внутрішньої ропухи.
— Та не так уже й холодно!