— А мені… холодно, — ропух заплющив очі. Тіфані зітхнула і посадила його назад до кишені.
— Я тобі зара розкажу, де ми є, — сказав Пограбуйко, скануючи місцевість. — Ти знаєш тих маленьких гидких істоток, шо впиваються вівці в шкіру і ссут кров, а тоді самі відпадают? От цей во світ такий самий, як вони.
— Як кліщ? Паразит такий? Кровопивця?
— Ая, він. Він собі снує довкола, поки не найде слабе місце, на яке б ніхто не подумав, і відчиняє браму. Крулева шле своїх посіпаків. Аби ті грабували світ. Ну там, комори спустошити, худібку поцупити…
— Але ми кулись любили красти куровки, — перервав Дурноверхий Вулі.
— Вулі, — сказав Пограб, недвозначно зиркаючи на шабелину, — памітаєш, я тобі казав, аби ти хоч іноді думав троха перед тим, як роззявити того свого діравого шлапака, що в тебе замість писка?
— Було таке.
— Ото треба було думати.
Пограб повернувся до Тіфані і несміливо глянув на неї:
— Ая, ми були найліпші з найліпших Крулевиних посіпак, — сказав він. — Люди навіт полювати не ходили, так сі нас бояли. А їй всьо було мало. Вона хтіла ше і ше. Ми їй казали, шо то є неґречно — красти останнього пацика в старої панюсі, чи там відбирати востатнє в голодних. Фіґлям но тілько дай вкрасти золоте горнє в богача, а от брати горнє, де старий тримає свої вставні зюби — то вже красно дякую, то є встид і сором. Нак Мак Фіґлі любят битисі і грабувати, то в них не відбереш, але хто б то бивсі і оббирав бідаків?
Тіфані стояла край тінистого лісу і слухала розповідь про маленький світ, де ніщо не росте, не сяє сонце і де все, що є, взяте деінде. Це світ, що бере, але взамін віддає лиш страх. Він нападав: люди не висовувалися з ліжок, коли поночі чули дивні звуки, бо знали, що спробуй-но дати відсіч, і Королева вторгнеться в їхні сни.
Тіфані не зовсім розуміла, як вона це робить, але розуміла, що це вона насилає гончаків і вершників без голови. Сни були… майже реальними. Королева могла зробити сни… ще реальнішими. Робиш крок назустріч і розчиняєшся в них. А як не встигнеш прокинутись, поки чудовиська запопадуть…
Посіпаки Королеви відбирали не лише їжу. Іноді вони викрадали й людей…
— Наприклад, дударів, — сказав Вільям-співець. — Розумієш, казкові істоти не вміють грати. Вона викрадала тих, хто вмів грати.
— І дітей вона теж краде, — додала Тіфані.
— Ая. Твій малий — не перший, — підтвердив Пограбуйко. — Ту ніхто не смієсі і не бависі, як бачите. Вона думає, що діти тому зарадят.
— Стара келда сказала, що Королева не завдасть шкоди малому, — сказала Тіфані. — Правда ж?
Нак Мак Фіґлі не вміють нічого приховувати, вони — як розгорнута книжка. Книжка з малюнками про Песика-Плямчика і Червоний М’ячик, тексту там небагато — одне-два короткі речення на сторінку. В них усе було написано на обличчі і от зараз теж:
— Абодайго, хоч би вона не питаласі про то, шо ми не хочемо розповідати…
— Правда чи ні? — повторила запитання Тіфані.
— Ая, — відповів Пограб поволі. — Вона тобі не збрехала. Крулева намагаєсі бути доброю, але вона не знає як. Вона ж ельф. До людей їм діла нема.
— А що буде, якщо ми його не повернемо назад?
І знову на обличчях фіґлів було написано «ну навіщо ці питання, га».
— Повторюю питання… — сказала Тіфані.
— Наважуся пр-р-рипустити, що вона його відпустить, — відповів Вільям. — І він буде все ще малям. Тут же ніщо не р-р-росте. Ніхто не дор-р-рослішає.
— То він у безпеці?
Пограбуйкові слова застрягли в горлі, а те, на що він спромігся, було схоже на «ая», що бореться із мозком, який натомість хотів би сказати «ні».
— Ану швидко кажіть, що ви приховуєте! — вигукнула Тіфані.
Дурноверхий Вулі заговорив першим:
— Та чимало всього, — сказав він. — Наприклад, те, що свинець закипає при…
— Чим далі вглиб краю, тим повільніше тут йде час, — випалив Пограб. — Роки минають як дні. Не мине й декількох місяців, як твій малий набридне Крулеві. А тут, де час повільний і тєжкий, декілька місяців — то сама розумієш… Коли він вернесі у світ смертних, ти вже будеш бабця старенька, а може, тебе і не буде. Якби в тебе були дітиска, то ти їх попередь, шоб трималися подалі від малого заслиненого вар’ята, шо гоне пагорбами і просе цюців, бо то їхній вуйцьо Погіршай. Але і то не найгірше, нє. Якщо довго жити уві сні, то можна з’їхати з котушок: то вже не так легко прокинутисі і включитисі в нормальне життя…
Тіфані витріщилася на нього, не вірячи власним вухам.
— Таке вже тр-р-раплялося р-р-раніше, — сказав Вільям.