— Я його поверну додому, — тихо мовила Тіфані.
— В тому ми сі не сумніваємо, — відповів Пограб. — І ми з тобов: куди ти, туди й ми. Нак Мак Фіґлі ніц не бояться!
Фіґлі радісно заволали, але синява курява поглинула радісний клич, принаймні, так здалось Тіфані.
— Крім правників, — встиг втулити свої дві слові Дурноверхий Вулі, перш ніж Пограб затулив йому рота.
Тіфані відшукала сліди копит і пішла вслід.
Вона йшла і спостерігала, як дерева на очах стають усе справжнішими і справжнішими, а тоді вона озирнулась.
Нак Мак Фіґлі йшли слід-у-слід за нею. Пограб підбадьорливо їй кивнув. Сліди її ніг обернулись на ямки в снігу, а довкола них поросла трава.
Ці дерева діяли їй на нерви. Те, як усе довкола змінювалося, лякало її чи не більше, ніж усілякі чудовиська. Чудовисько можна вгатити сковорідкою, а ліс — ні. А їй так кортіло когось добряче гепнути…
Тіфані спинилась і відгорнула сніг з коріння — на якусь мить там, під сподом, не було нічого, окрім сірості. На очах коріняки розростались і набували барви. А тоді все завмерло, наче так було завжди.
Ось це лякало набагато сильніше, ніж гончаки.
Гончаки — це просто собі чудовиська. Їх можна побороти. А ось це… аж моторошно…
Тіфані вирішила копнути глибше і дати хід Заднім Думкам. Вона відчувала, як у ній проростає страх — шлунок обернувся на розпечено-червоний згусток, брови спітніли. Але це… нелогічно. Вона спостерігала за своїм страхом, а отже, якась частка її «я» не боялася.
Проблема в тому, що ноги якраз належали до того лякливого «я». Тож треба пильнувати.
І ось тут усе пішло коту під хвіст. Страх її здолав: вона у чужому світі, навколо чудовиська, за нею хвостиком плентається сотня маленьких блакитних злодіїв. І… чорні псиська. Вершник без голови. Чудовиська в річці. Вівці літають по полю. Голоси з-під ліжка…
Її охопив жах. Але це б не була Тіфані, якби не кинулась йому назустріч із високо піднятою… сковорідкою. Треба пробратися крізь ліс, знайти Королеву, забрати брата і забратись звідси геть! Позаду почувся галас…
Тіфані прокинулась…
Снігу навкруги не було, натомість була біла постіль і побілена стеля її спальні. На мить вона завагалась, вдивляючись у стелю, а тоді зазирнула під ліжко.
Там був тільки нічний горщик. Коли Тіфані відчинила дверцята лялькового будиночка, то не знайшла там нічого, окрім двох іграшкових солдатиків, плюшевого ведмедика і ляльки без голови.
Стіни стояли на місці. Підлога, як завше, рипіла. Домашні капці не змінилися: такі ж старі, зручні і з рожевою обскубаною опушкою.
Вона стояла посеред кімнати і тихенько промовила:
— Є тут хто?
У відповідь бекнула овечка. Та вона десь далеко, на пагорбах, і не могла її чути.
Двері рипнули і відчинились, до кімнати прослизнув Щуроміх. Він терся їй об ноги і мурчав, як виляски грому, а тоді стрибнув на її ліжко і скрутився калачиком.
Тіфані неквапно і замислено одяглась, сподіваючись, що кімната скористається нагодою і викине якийсь коник.
Внизу мама готувала сніданок. Вона поралася коло мийки.
Тіфані вихором пронеслася повз неї, до посудомийні, а звідти — до молочарні. Навкарачки проповзла по підлозі, зазираючи під мийку і шафки.
— Можете виходити, чесно, — сказала вона.
Анічичирк. У молочарні нікого, крім неї, не було. Вона любила залишатись тут наодинці. Це, так би мовити, її власний простір. Але не тепер. Тепер тут занадто порожньо, занадто чисто…
Коли вона прибрела назад до кухні, мама все ще поралася коло мийки — мила начиння, а на столі вже парувала тарілка вівсянки для Тіфані. Стіл було накрито на одного.
— Сьогодні я зіб’ю більше масла, — сказала Тіфані, сідаючи за стіл. — Молока ж так багато.
Мама кивнула і поставила вимиту тарілку на сушку біля мийки.
— Мамо, я провинилася, чи що? — спитала Тіфані.
Мама заперечно кивнула.
Тіфані зітхнула:
— А тоді вона прокинулася. Це був всього лиш сон.
Це чи не найгірше завершення історії. Все було як насправді. Вона пам’ятає, як пахне димом печера малолюдків і як той… як його звали?.. ага, так, Пограбуйко… як Пограбуйко хвилювався, коли розмовляв з нею.
Так дивно, що Щуроміх лащився до неї. Він за першої ж нагоди біг до неї на ліжко, але вдень завжди тримався від неї осторонь. Як дивно…
З камінної полиці почувся бренькіт. Порцелянова пастушка на Бабусиній полиці заходила ходуном. Тіфані завмерла з ложкою каші на півдорозі до рота і дивилась, як та зараз впаде, і таки так — фігурка ковзнула додолу і розбилася на друзки.