Бренькіт не вгавав. Тепер деренчало в печі. Тіфані бачила, як дверцята тремтять на завісах.
Тіфані глянула на маму — та й далі розставляла вимитий посуд на сушці. Але тарілку мама тримала не в руці…
Дверцята пічки злетіли із завіс і ковзнули на підлогу.
— Не їж вівсянку!
Нак Мак Фіґлі — сотні малолюдків — увірвались до кухні і заповнили всю кімнату.
Стіни затремтіли. Підлога хитнулась. І тепер біля мийки стояла навіть не людська істота, а… щось, і те щось від людини мало не більше, ніж імбирний чоловічок — сіре, як прокисле тісто, ворушке, і воно посунуло на Тіфані!
Малолюдки закрутилися хурделицею і рушили йому назустріч. Тіфані глянула в очі того «чогось» — крихітні чорні цятки. І десь із самого її нутра вирвався крик.
Ні задніх думок, ні передніх — тільки крик! Зірвавшись з губ, він заповнив собою увесь простір, зробився наче той чорний тунель, в який вона провалилася, під звуки, що лунали позад неї:
— Чого витріщилася, га? Копняків захтіла, та?
Тіфані розплющила очі. Вона лежала на вологій землі у засніженому похмурому лісі. Малолюдки за нею стривожено спостерігали, але дехто з них пильно вдивлявся у гущавину лісу.
Там, поміж дерев, було… щось. Шматки чогось. Воно було сіре і висіло на гіллі, наче старе шмаття.
Тіфані повернулась до Дурноверхого Вулі, що стояв позаду і схвильовано на неї дивився.
— Це ж був сон, правда? — спитала вона.
— Не зовсім, — відповів він. — І сон, і ява.
Тіфані рвучко сіла, аж малолюдки відстрибнули.
— Але там… щось було, а тоді ви всі повистрибували з печі! — сказала вона. — Ви мені приснились! Що це за істота була?
Вільям-співець втупився в неї поглядом і збирався з думками.
— Це була дрімка, — пояснив він. — Пам’ятаєш, тут нема нічого свого? Усе є відображенням ззовні. Або вкрадене з іншого світу. Або Крулева начарувала. Дрімка ховалася в деревах, і ти так швидко йшла, що не звернула уваги. Знаєш, що таке павуки?
— Та звісно!
— От, павуки плетуть павутину. Дрімки плетуть сни. Тут це легко. Твій світ — майже справжній. А цей — майже несправжній. Майже сон. А дрімки висновують для тебе сни, такі собі пастки. Якщо ти щось з’їсиш уві сні, то не захочеш звідти йти.
Він явно собою пишався і чекав, що Тіфані буде вражена.
— А навіщо дрімки це роблять? — спитала Тіфані.
— Вони люблять дивитися сни. Тобі уві сні добре — вони тішаться. Вони будуть дивитися, як ти їсиш примарну їжу і тішитися, а насправді ти помиратимеш голодною смер-р-ртю. А тоді дрімка тебе ззість. Не одразу, звісно ж. Вона трохи зачекає, поки ти підгниєш, бо вона, знаєш, беззуба.
— То як же ж вибратися з тої дрімоти?
— Найліпший спосіб — знайти дрімку, — сказав Пограбуйко. — Вона десь там є, ховається десь. А тоді дати їй добрячого копняка…
— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «копняка»?
— Голову їй відрубати. От то помагає.
«От тепер я вражена, — подумала Тіфані. — Але здались мені такі враження…»
— І це — Дивокрай? — спитала вона.
— Ая. Туристів сюди не водять, — відповів Вільям. — А ти — молодець. Ти опиралася. Ти зрозуміла, що щось не так.
Тіфані пригадала собі милого котика і пастушку, що впала з полиці. Вона сама собі намагалася подати знак. Треба було бути пильнішою.
— Дякую, що ви по мене прийшли, — сказала вона лагідно. — Як ви мене знайшли?
— Ми будь-куди знайдемо дорогу, навіть у др-р-рімоту, — відповів Вільям, усміхаючись. — Ми ж, зрештою, викрадачі.
Шматок дрімки впав з дерева і гепнувся у сніг.
— Більше їм мене не впіймати! — вигукнула Тіфані.
— Ая. Я бачу. У тебе жага крові, — сказав Вільям, і в голосі звучали нотки захоплення. — Якби я був дрімкою, то навіть би не підступався близько. Але ти знай, що їх ще буде і буде, а вони бувають ой які підступні. Вони служать вартовими у Крулеви.
— Я не дам себе ошукати!
Тіфані враз пригадала той жах, коли все навколо почало втрачати свою подобу і змінювати форму. Найгірше, що це все відбувалося в неї вдома, на її території. Це було справжнє жахіття, коли великі безформні кусні гепалися на підлогу кухні. Лють свою вона теж пригадала. Хтось намагався вторгнутися у її дім.
Те щось не просто намагалося її вбити, воно її принизило…
Вільям пильно на неї подивився:
— Ая, ти маєш фест розлючений вигляд, — сказав він. — Ти, мабуть, дуже любила свого брата, якщо готова боротися за нього із чудовиськами…