Майже несправжній, так казав Вільям. Майже сон. Цьому світу бракувало справжності, щоб предмети вдалині мали обриси реального. Божевільний маляр поспіхом квацяє фарбами.
Коли вона придивлялася до дерева, то воно мінялося на очах, уподібнювалося до справжніх дерев і вже не скидалося на щось, намазюкане Погіршаєм, і то — із зав’язаними очима.
«Це вигаданий світ, — подумала Тіфані. — Майже як казка. В казці й не треба описувати дерева детально, хто на це зважає?»
Тіфані спинилася на галявинці і уважно роздивлялася дерево. Дерево ніби розуміло, що на нього дивляться. Воно набувало обрисів справжнього: стовбур вкрився корою, на великих гіляках з’явилося розгалуження гіллячок.
Довкола її стіп танув сніг. Танув — не зовсім відповідне слово. Він просто щезав, а зі споду з’являлися листя та трава.
«Якби я була світом, якому бракує справжності, — думала Тіфані, — то сніг би був зручним рішенням. Його можна зробити завиграшки. Все довкола просто біле. Біле і просте. Але я зараз це ускладню. Я ж справжня, на відміну від цього світу».
Почулося дзижчання, і Тіфані глянула вгору.
Раптом у повітрі замиготіли крихітні, менші за фіґлів, людці з крилами, як у бабок. Довкола них сяяв золотавий ореол. Тіфані зачаровано потяглась до них рукою…
Тієї ж миті вона відчула, як чи не увесь клан Нак Мак Фіґлів смикнув її щосили і відіпхнув у кучугуру снігу.
Коли вона вибралася звідти, галявина обернулася на поле бою. Малолюдки стрибали і колошматили крилатих людців, які кружляли над ними і дзижчали, наче оси. На її очах двоє шугнули на Пограба і, вчепившись у волосся, підняли його високо над землею.
Борсаючись в повітрі, він щодуху верещав. Тіфані підстрибнула і вхопила його за пояс, водночас другою рукою відмахуючись від крилатих чудовиськ. Ті відпустили малолюдка і, вправно вивернувшись від неї, чкурнули, відчайдушно тріпочучи крильцями, наче колібрі.
Звідкілясь зачулося:
— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…
Пограб борсався в обіймах Тіфані:
— Швидко! Постав мене на землю! — верещав він. — Зара буде поезія!
Розділ 9
Стогін, болісний, як тридцять понеділків на місяць, лунав на галявині.
— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…
Це було схоже на рик зраненого звіра. Але насправді це стогнав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, що стояв у кучугурі снігу, поклавши одну руку на серце, а другу випроставши поперед себе. Дуже театрально.
Він закотив очі і стогнав:
— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…
— Ая, як тя муза запопаде, то тримайте мене семеро, — сказав Пограбуйко, затуляючи вуха долонями.
— О-о-о-о-о-о-ой-й-й-й-й-й-й, жаль великий і туга стр-р-рашна, — дуднів малолюдок, — нас спіткали, коли ми завітали у той Дивокр-р-рай, де все занепало і в скор-р-рботі пр-р-ропало…
Крилаті істоти завмерли, а тоді заметушились. Вони буцались безпорадно одне в одного.
— Незліченні стр-р-рахіття тр-р-рапляються щодня, — завивав далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І, прикро зізнатись, феї кр-р-рилаті немилосер-р-рдно на нас з неба напали.
Бабки-летючки запищали. Одні попадали у сніг, а ті, що втримались на льоту, розлетілись навсібіч.
— Кр-р-рильми тр-р-ріпотіли, а ми їх вір-р-ршами зустр-р-ріли! Тут їм і кінець! — прокричав їм услід Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
І вони зникли.
Фіґлі помалу приходили до тями після бою. Одних до крові покусали крилаті феї, інші просто валялись на землі, постогнуючи від болю.
На своєму пальці Тіфані теж зауважила дві крихітні дірочки від укусу.
— Все обійшлося, — прокричав Пограбуйко десь з-під її ніг. — Вони нікого не вкрали, тільки пару хлопців оглухло, бо не встигли затулити вуха від поезії.
— Вони одужають?
— Ая, одужают потроху з нашою поміччю.
Вільям виліз на кучугуру снігу, де все ще стояв Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. Він по-дружньому поплескав товариша по плечу:
— Брате, — сказав він гонорово, — гірших вір-р-ршів я ще не чув! Вуха пов’яли, сер-р-рце закр-р-ровило. Останні рядки ще можна допр-р-рацювати, але р-р-ричав ти знатно. З тебе буде фест співець!
Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока зашарівся від компліментів.
«У Дивокраї слова справді мають силу, — подумала Тіфані. — А я тут справжніша за все довкола. Пам’ятатиму про це».