Фіґлі вишикувалися в шеренги — доволі хаотичні, слід визнати, — і вирушили в дорогу. Однак Тіфані цього разу не прагла йти попереду.
— Як тобі ті летучки малі? — спитав Пограб, коли Тіфані висмоктувала кров з ранки на пальці. — Подобалисі?
— Чому вони хотіли тебе вкрасти?
— Вони несут жертву у свої гнізда, де їхні писклі живут.
— Досить! — заволала Тіфані. — Не хочу цього знати!
— Ага, то сумне, — відповів Пограб, радісно усміхаючись.
— Ви колись тут жили?
— Так, але тоді було не так зле. Не ідеально, зауваж, але Крулева ще не була така холодна, як теперка. Круль ще був. Вона тоді раділа.
— А що сталося з Королем? Він помер?
— Ні. Слова їм стали поперек, якщо ти розумієш, про що я, — сказав Пограб.
— Вони посварились?
— Троха, — відказав Пограб. — То були чарівні слова. Ліси щезли, гори вибухнули, сотні загинули, та й таке. І він вернувсі у свій світ. Ту, в Дивокраї, ніколи не було мед та й ложкою, навіть у ті ліпші часи. Але можна було жити, якщо не дрімати. Ту були квітки, пташки і літо. А теперки лиш дрімки, псиська, кусючі феї і всяке нещастя лізе сюди з різних світів. Дивокрай зійшов на пси.
«Понабігало з інших світів, — думала Тіфані, бредучи крізь сніги. — Світів безліч, і вони всі юрмляться, як горошини в стручку, або ж ховаються в мильних бульбашках, а ті — ще в одній бульбашці».
Вона уявила собі, як створіння пробирається із світу у світ, достоту як миші у комірчину. Тільки вони набагато гірші, ніж миші.
«Що буде, якщо дрімка пробереться у мій світ? То не буде одразу зрозуміло. Вона сидітиме собі в кутку і ніхто її не побачить. І вона змінить твоє бачення світу, оберне сни на жахіття у сни, аж захочеться померти…»
Та Задні Думки їй підказували: цікаво, скільки вже до нас пробралося, а ми й не знаємо?
«Я у Дивокраї, де сни ранять. Я там, де всі казки реальні, де всі пісні справжні. Нісенітниця, як для келди, думала я…»
Задні Думки застерегли її: «Стривай-но, а що тобі перше спало на думку?».
І Тіфані подумала: «Та це вже якісь Дуже Задні Думки! Я думаю про те, як я подумала, що я думаю. Принаймні так я думаю».
Задні Думки запропонували: «Вгамуймося, будь ласка, а то всі не помістимося у таку маленьку голову».
Кінця-краю лісу не було. Властиво, це був маленький лісок, який, невідомо як, обертався навколо них, коли вони йшли. На те воно й Дивокрай, зрештою. Нічому вірити не можна.
Сніг щезав там, де ступала Тіфані. Не встигала вона й зиркнути на дерева, як ті одразу чепурились і прибирали справжнього вигляду.
Королева… гаразд, подумаємо про королеву. Вона має власний світ. Вона може з ним робити що завгодно. А вона лиш краде і руйнує.
Здаля почувся тупіт копит. Це вона! Що ж мені робити? Що казати?
Нак Мак Фіґлі поховалися за деревами.
— Ховайся! Не стій там! — прошепотів Пограбуйко.
— Може, малий з нею! — сказала Тіфані, вхопивши сковорідку міцніше і вдивляючись у блакитні тіні, що мигтіли поміж дерев.
— То й що? Ми придумаємо, як його визволити! Це Крулева! Крулеву пательнею не луплять!
Гул копит наближався, і стало зрозуміло, що кінь не один.
З-за дерев вийшов олень. Його тіло парувало жаром. Він витріщився на Тіфані божевільними червоними очима і стрибнув на неї. Тіфані пригнулась, і він пролетів над нею: в ніс їй вдарив страшний сморід, а на шию впали каплі його поту.
Це жива тварина. Такого смороду не придумаєш.
І тут вистрибнули пси…
Першому дісталось дном пательні, і він дав сторчака. Другий спробував було її клацнути зубами, але відволікся на малолюдків, що повилазили з-під кожної його лапи. Важко кусатись, коли всі чотири лапи роз’їжджаються навсібіч, а на голову вилазять малолюдки… яке там кусання на думці!
Нак Мак Фіґлі не терплять гончаків.
Тіфані придивилась до білого коня. Він теж справжній, як їй здалось. Верхи сидів хлопець.
— Ти хто? — спитав він.
Але з його вуст це прозвучало наче:
— Що ти таке?
— А ти хто? — запитала Тіфані, відгортаючи волосся з лоба. Це найкраще, на що вона спромоглась.
— Це мій ліс, — сказав хлопець. — Наказую тобі мене слухатись!
Тіфані придивилася до нього уважніше. Тьмяне, наче вже своє відсвітило, світло Дивокраю не давало добре розгледіти хлопця, але що більше вона придивлялася, то більше впевнювалась у своїй здогадці.
— Ти Роланд, чи не так? — спитала вона.
— Не смій так до мене звертатись!
— Так, це ти. Син Барона!