На мить Тіфані піддалася спокусі. Вона так давно не мала й риски в роті. Та ця їжа — зовсім не їстівна. Це надто очевидно. Це приманка. Аж чутно, як вона промовляє:
— Привіт, дорогенька! З’їж-но мене!
«Я починаю розуміти, що до чого в цьому світі, — подумала Тіфані. — Як добре, що дрімки не скумекали покласти сиру…»
…і тут з’явився сир. Так, наче він там завжди й був.
В «Альманаку» вона бачила чимало різних видів сиру. Вона зналася на сирі і їй завжди було цікаво, як смакують ті незнані види.
Так багато сирів із загадковими назвами, як‑от тремтливий мамкабер, пахучий форкор, старий гавкавда, червонявий риблошмяк і, звісно ж, легендарний підстілтон з блакитною цвіллю, який слід прицвяхувати до столу, щоб на інші сири не кидався!
«Маленький шматочок не зашкодить, авжеж… Скуштувати — це ж зовсім не те саме, що з’їсти, правда ж? Все ж під контролем. Я ж бачу цей сон наскрізь. Ну що може трапитися страшного?»
«Сир… ну хто може встояти перед сиром!»
«Звісно, що дрімка виклала сюди сир, як тільки я подумала про нього…»
Тіфані вже взяла в руки ніж для сиру. Вона й сама не знає, як так сталося.
Холодна краплина впала їй на руку. І вона глянула на найближчу крижану скульптуру.
Пастушка у сукні з опуклими клинами і великому капелюсі. Тіфані була певна, що раніше це був лебідь.
До неї повернулася лють. Її мало не ошукали! Вона пильно подивилася до ножа для сиру і наказала:
— Обернись на меч.
Врешті-решт, дрімка ж втілює її думки, але що думати, вирішує Тіфані. Вона ж справжня. І якась частина її наяву.
Щось клацнуло.
— Поправка, — сказала Тіфані. — Обернись на трохи легший меч.
І тепер вона мала меч, який могла втримати в руках.
Зелень на столі зашелестіла, і звідти вигулькнула руда чуприна.
— П-с-ст, — прошепотіла вона. — Не їж канапе!
— А ти спізнився!
— Та то все та псякров, дрімка, яка тебе тут морочить, — пояснив Пограб. — Не хтіла нас впустити, бо ми вбрані не за дрескодом.
І він, вбраний у чорний смокінг з метеликом, виліз з капусти і зніяковів. Капуста знову зашелестіла, і звідти повистрибувало решта фіґлів. Вони трохи скидалися на рудоволосих пінгвінів.
— Дрескод? — здивувалася Тіфані.
— Ая, — відповів Дурноверхий Вулі, з листочком капусти на голові. — І, якби мене хто питав, то ті смокінячі портки страшно тиснут!
— Ти вже знайшла дрімку? — спитав Пограб.
— Ні! Тут тьма-тьмуща людей!
— Я допоможу, — сказав Пограбуйко. — Дрімка сі не сховає, якщо ти станеш просто перед нев. Та буть пильна! Хто його зна, на шо воно здатне, як го в кут загнати. Хлопці, так, ану вйо на пошуки і вдавайте, шо вам ся вечірка подобає!
— Можна напитисі і побитисі?! — радісно вигукнув Дурноверхий Вулі.
— А най тебе качка копне, — закотив очі Пограб. — Ні, лоботрясе, ніяких бійок і пиятик! То є крута вечірка, ти то розумієш? А то значить, шо треба напижитисі як єндик і вести світські бесіди! Розчинисі в натовпі!
— Я є знатний розчинник! Всі в осад випадут! — запевнив Дурноверхий Вулі. — Ходімо!
Навіть уві сні, навіть на розкішному балу, Нак Мак Фіґлі не розгубились: дожени, вгати і верещи — але ввічливо!
— Прекрасна погода, як на цю пору, так, пане смердюху?
— Гей, смаркаче, ану принеси-но мені картопельки по-французьки, і то прудко!
— Оркестр грає божественно! Чи так, чи не так, а як є!
— Ану засмаж мені ікри, і щоб зі скоринкою!
З натовпом коїлось щось дивне. Ніхто не панікував і не намагався втекти, а це, поза сумнівом, — єдино правильна реакція на вторгнення фіґлів.
Тіфані пройшлася залою. Люди в маскарадних костюмах не зважали на неї. «Це тому, що вони тут тільки для масовки, — подумала вона, — як і дерева — для фону». Вона попрямувала до блакитних дверей і відчинила їх.
Там не було нічого — тільки непроглядна темрява.
Отож… єдиний вихід — знайти дрімку. Варіантів більше нема. Дрімка може бути де завгодно. Це може бути маска, а може й просто стіл. Це може бути що завгодно.
Тіфані роздивлялася натовп. І тут вона побачила Роланда.
Він сидів за столом. Сам. Стіл гнувся від наїдків. В руці він тримав ложку.
Вона підбігла до нього і вибила йому ложку з рук:
— Ти геть здурів? — спитала вона, бештаючи його і підіймаючи на ноги. — Ти хочеш залишитися тут навіки?
Позаду почувся гамір.
Потім, пригадуючи, що відбулося, вона була певна, що це їй почулося. Вона просто знала, що там хтось є. Зрештою, це ж просто сон.