— Холодно? Та тут як у печі!
— Ні, хо-о-олодно, — вперся ропух. — Поклади мене до кишені, я замерзаю!
«Стривайте», — подумала Тіфані:
— А ропухам сняться сни?
— Ні!
— Ага… то тут насправді не гаряче?
— Ні! Кажу ж тобі! То ти мариш!
— Пс-ст, — почулося здаля.
Тіфані поклала ропуха назад до кишені і довго не наважувалась обернутись.
— Це я!
Аж тоді глянула на кущ стокроток, вдвічі вищих за людський ріст.
— Хто це «я»?
— Ти з глузду з’їхала? — спитали стокротки.
— Я шукаю брата, — відрубала Тіфані.
— Такий нестерпний малий, який невпинно випрошує цукерки?
З-за стокроток вигулькнув Роланд і приєднався до неї під листком.
— Так, — сказала вона, відсуваючись з відчуттям, що лиш сестрі можна називати Погіршая нестерпним.
— І погрожує впісятись, якщо його лишити самого? — спитав Роланд.
— Так, то він! Де він?
— То це твій брат? Це він завжди липкий і до всіх липне?
— Та ж він!
— І ти справді хочеш, щоб він повернувся додому?
— Справді!
— Але чому?
«Бо він — мій брат, — подумала Тіфані. — Що за дурне питання!»
— Бо це мій брат! То де він?
— А ти точно зможеш звідси вибратися? — спитав Роланд.
— Звісно, — збрехала Тіфані.
— І ти візьмеш мене із собою?
— Так.
Принаймні вона на це сподівається.
— Гаразд. Я тобі дозволяю себе забрати, — сказав Роланд, трохи заспокоївшись.
— Ну це ж треба, дозволяєш! — відказала Тіфані.
— Слухай, я ж тебе зовсім не знав. У лісі коїться дивне: то люди зникають, то загублені сни снують навколо… Треба бути обережним. Та якщо ти справді знаєш шлях додому, то нам треба повернутись якнайшвидше, щоб тато не хвилювався.
Задні Думки заворушились у голові Тіфані. Вони нашептали таке: «Не подавай виду. Просто спитай…».
— Як довго ти тут? — делікатно поцікавилась вона.
— Ну, світло тут не дуже змінюється, — сказав хлопець. — Важко сказати… декілька годин чи, можливо, день…
Тіфані щосили намагалася не подавати виду, але марно. Роланд примружився:
— День? Правда ж? — перепитав він.
— Е-е-е… а чому ти питаєш? — спитала Тіфані, відчайдушно намагаючись уникнути розмови.
— Іноді здається, що довше. Я тільки декілька разів зголоднів за цей час — два чи три. І в туа… ну, розумієш, теж ходив всього пару разів. Але я стільки всього іншого встиг зробити! То був дуже активний день…
І він замовк.
— Еге ж. Все так, — сказала Тіфані. — Тут час іде повільніше. Насправді минуло… трохи більше часу.
— Сто років? Тільки не кажи, що минула сотня років! Це все магія, і насправді минула сотня років, так?
— Та ні! Що ти! Майже рік.
Реакція хлопця її здивувала. Цього разу він мав справді переляканий вигляд:
— О, ні! Це ще гірше, ніж сотня років!
— А це чому? — спантеличено спитала Тіфані.
— Якби минуло сто років, то мене б не висварили, коли я повернуся додому!
«Гм-м», — подумала Тіфані.
— Не думаю, що тебе сваритимуть, — сказала вона вголос. — Твій тато дуже страждає. Та й це не твоя провина, що Королеві заманулося тебе викрасти.
Тіфані завагалася і замовкла, бо тепер все було написано на його обличчі.
— Чи таки твоя провина? — спитала Тіфані.
— Ну, я був на полюванні, і така гарна пані там їхала верхи на коні, а збруя вся в дзвониках, пані засміялася до мене, і я, ясна річ, пришпорив свого коня і погнався за нею, а тоді…
Він замовк.
— Оце ти даремно, — сказала Тіфані.
— Тут не так уже й погано, — відповів Роланд. — Просто все… змінюється. Усюди якісь… двері. Переходи в інші… місця.
Він притих.
— Може, розповіси мені все спочатку?
— Спочатку все було чудово! — вигукнув Роланд. — Я думав, що це пригода, розумієш? Вона давала мені барбариски…
— Що це таке? — поцікавилась Тіфані. В словнику такого не було. — Щось схоже на варваризм?
— Не знаю. А що таке варваризм?
— Така коров’яча недуга — артрит вуха, — пояснила Тіфані. — Мабуть, не те.
Роланд аж почервонів, підбираючи слова:
— Це щось на кшталт нуги.
— Ага, ясно. І?
— А тоді вона мені наказала співати і танцювати, стрибати і гратися, — вів далі Роланд. — Вона сказала, що діти так мають робити.
— І ти так робив?
— А ти б робила? Я що, ідіот? Мені вже дванадцять, до твого відома, — завагався Роланд. — Чи вже тринадцять, якщо я тут цілий рік?