На колі велетенськими літерами — більшими за місяць, писало задом наперед таке:
КЯРОМ ЙИЛЕСЕВ
— Ми що, на обгортці? — спитала Тіфані.
— Ая, — відповів Пограб.
— Але море наче… справжнє. Воно солоне і мокре. І холодне. Зовсім не як фарба! Я не уявляла його таким солоним і холодним!
— Ти це серйозно? Тоді пояснення одне: ззовні — фарба, а зсередини — море. Ми, той во, різними світами набігалися, і я тобі скажу таке: всесвіт на-а-а-абагато складніший, ніж може здатися ззовні.
Тіфані вийняла з кишені пожмакану обгортку і зосередила всю свою увагу на ній. Рятувальне коло. Маяк. А от самого веселого моряка нема. Але там була малесенька цятка, яка, якщо уважно придивитися, скидалася на човен.
Тіфані глянула на небо. На фоні велетенського рятівного кола збиралися штормові хмари — продовгуваті й обтріпані на вітрі.
— А вона нас швидко знайшла, — пробурчав Вільям
— Ні, — сказала Тіфані. — Це мій сон. Так не буде. Веслуйте!
Плутаючись і плентаючись, хмари пропливли над їхніми головами, а тоді — пірнули у море. Хвилі їх розсмоктали, наче вир навиворіт.
Влив дощ та такий сильний, що над водою здійнялася імла.
— І це все? — здивувалася Тіфані. — Це все, на що вона здатна?
— Ой, сумніваюся, — відповів Пограб. — Хлопці, налягайте на весла!
Човен стрімголов мчав уперед, стрибаючи на хвилях поміж дощ.
Та всупереч усім законам фізики, човен тепер мав плисти вгору! Вода здіймалася стіною, а човен відкочував назад.
Щось виринало з глибини. Щось біле розсувало воду. З лискучого купола, що п’явся з моря у штормове небо, бив фонтан.
Він ріс і ріс, а кінця-краю й видно не було. Врешті-решт з’явилося око — малесеньке, як порівняти з головою, завбільшки з гору, на якій воно закліпало і сфокусувалося лиш на одному — на їхньому човнику.
— Ото тобі голова! Великий Ян буде мав що копати, цілий день! — вигукнув Пограб. — Ліпше відкладемо то на завтра! Веслуйте, хлопці!
— Це мій сон, — вичавила із себе Тіфані, силуючись не видавати тривогу. — Отже це — кит.
«Запах кита мені, щоправда, не снився ніколи, — додала вона про себе. — Але запах є, та ще й який — усюдисущий, масний запах солі, води, риби і мулу…»
— Що воно їсь? — спитав Дурноверхий Вулі.
— Стривайте, — сказала Тіфані, коли човен хитнувся на гребні хвилі. — Кит нам не страшний, бо він їсть тільки крихітні такі…
— Веслуйте, наче вогонь у дупу припікає! — гаркнув Пограб.
— А звідки ти знаєш, що воно їсть тільки шось маленьке? — запитав Дурноверхий Вулі, коли кит роззявив пащеку.
— Бо я цілий огірок віддала за науку про морських чудовиськ, — відповіла Тіфані, коли кит проплив повз. — Кити не мають зубів!
Почувся хрускіт, і повітря аж згустилося від утробного смороду з риб’ячої пащеки, що зяяла сотнями велетенських гострих зубів!
— Та що ж ти не кажеш? — сказав Вулі. — Не гнівайсі, але, здається, риба-кит з твоєю наукою не згідна!
Потік води відніс їх від кита. І тепер Тіфані могла розгледіти цілу голову і, важко пояснити, але кит дуже скидався на Королеву.
Лють повернулась.
— Це мій сон, — викрикнула Тіфані кудись у небо. — Він мені снився тисячу разів! І тобі тут не місце! І кити не їдять людей! Навіть останній дурень це знає!
Хвіст завбільшки з поле здійнявся у повітря, а тоді гучно ляснув по воді. Кит рвонув уперед.
Пограб скинув жовтого капелюха і вийняв з піхов шабелину.
— Ая, тіко спробуй! — сказав він. — Животик заболить, це я тобі обіцяю!
— Ая, ми прорубаємо собі шлях на волю! — викрикнув Дурноверхий Вулі.
— Ні, веслуйте! — вигукнула Тіфані.
— Ще такого не було, щоб Нак Мак Фіґлі показали ворогу спину! — Верескнув Пограб.
— А ви й не покажете, бо на веслах сидять задом наперед! — зауважила Тіфані.
Пограб змирився, здається:
— Ая, я й не подумав, — мовив він, сідаючи на лавку.
— Веслуйте! — наполягала Тіфані. — Ми вже майже біля маяка!
Буркочучи собі під ніс, фіґлі налягали на весла: хоч вони й веслували вперед, та все одно човен обертало не туди.
— А та гора-голова вже там, — сказав Пограб. — Яка вона завбільшки, як гадаєш, Вільяме?
— А чи я знаю. Велика. Ду-у-уже велика, — відповів Вільям-співець, що веслував на другому веслі. — Навіть дозволю собі визнати, що вона гр-р-рандіозно здор-р-ровецька!
— Аж така?
— Так, абсолютно. Гр-р-рандіозно здор-р-ровецька — то вичер-р-рпний опис.