«І вона вже майже тут», — подумала Тіфані.
«Має вдатися. Це ж мій сон. Ось тепер…»
«Ось-ось…»
— А які її координати, Вільяме? — продовжив невимушену бесіду Пограб, акурат у той момент, коли човен пролетів повз китову голову.
— Це дуже влучне питання, Пограбе, — відповів Вільям. — І моя відповідь така: дуже близько!
«Ось-ось, — подумала Тіфані. — Я пам’ятаю, що міс Тік казала не вірити у сни, але вона мала на увазі, що на них не можна уповати».
«Ось-ось… сподіваюся… Він ніколи не…»
— Власне, я б навіть наважився сказати, що напр-р-рочуд близько… — почав був Вільям.
Тіфані ковтнула слину і сподівалася, що кит не ковтне їх. Човен і пащу кита розділяли якісь тридцять ярдів води.
Раптом на тих тридцяти ярдах виросла стіна, що мигтіла і поскрипувала, пливучи на всіх парах.
Тіфані глянула вгору, роззявивши рота від здивування. Білі вітрила розвівалися на фоні грозових хмар, з яких не вщухаючи лився дощ.
Тіфані побачила такелаж і моряків, що сиділи на реях, і весело усміхнулась.
Корма корабля, на якому плив Веселий Моряк, зникла у стіні дощу та імли, але Тіфані встигла розгледіти самого капітана за штурвалом — білобородого і вбраного у жовтий дощовик. Він помахав Тіфані перш ніж судно розчинилося в тумані.
Тіфані спромоглася зіп’ятися на ноги і стати міцно на дні човна, яким кидало в розбурханому морі, наче тріскою. Вона прокричала до кита, що горою височів над ними:
— Ти маєш гнатися за ними! Ось як має бути! Ти за ним женешся, а вони — за тобою! Так казала Бабуня Болячка! Якщо ти риба-кит, то ти не можеш ослухатися! Так було у моєму сні! Такі мої правила! Мені краще знати, бо я цей сон бачила тисячу разів!
— Веєка либка! — верещав Погіршай.
І це здивувало Тіфані більше, ніж поява кита. Човен хитало на хвилях, а Тіфані уважно приглядалася до малого:
— Веєка либка! — повторив Погіршай.
— Правильно! — відповіла Тіфані радісно. — Велика рибка! А що цікаво у цій рибці, то це те, що кити — не риби! Це ссавці, як корови!
«Що це ти зробила? — почулись Задні Думки, коли фіґлі витріщились на неї, а човен закрутився у водяному вирі. — Він уперше сказав щось, що не стосується солодощів і пісяння, а ти його виправила?»
Тіфані придивилася до кита. Не все було гаразд: це кит, який їй снився не раз після оповіді Бабуні Болячки, тож Королеві не так уже й просто втрутитись у не її історію.
Кит неохоче бовтався у воді, а тоді пірнув, щоб наздогнати корабель Веселого Моряка.
— Нема веєкої либки! — прокоментував Погіршай.
— Це ссавець… — зірвалося Тіфані з язика перш, ніж вона спам’яталась.
Фіґлі не зводили з неї очей.
— Він має навчитись говорити правильно, — пробурмотіла вона присоромлено. — Це поширена помилка…
«Небавом ти обернешся на таку собі міс Тік, — сказали Задні Думки. — Ти хочеш такою бути?»
— Так, — пролунав голос, і Тіфані усвідомила, що то її власний. Лють у ній закипала. — Так! Я така! Я уважна і мислю логічно, я перевіряю в книжках те, що мені невідоме! Коли я чую, що люди говорять неправильно, я серджуся! От зі сиром я дуже добре даю собі раду. Я читаю швидко! І я думаю! І завжди ношу із собою шворку! Ось така я!
Вона замовкла. Тепер уже й Погіршай на неї витріщався. Він закліпав оченятами.
— Велика молська колова втонула… — пискнув несміливо хлопчик.
— Так! Правильно! Розумничок! — відповіла Тіфані. — Вдома я дам тобі одну цукерку.
Вона зауважила, що Нак Мак Фіґлі, всі як один усе ще на неї схвильовано витріщалися.
— Можна далі веслувати? — спитав Пограб, нервово тягнучи руку. — Поки риба-кит, ой, корова сі не повернула?
Погляд Тіфані ковзнув повз фіґлів. Маяк уже недалеко. З крихітного острівця стирчала невеличка пристань.
— Так, веслуйте! І… дякую вам, — сказала вона, трохи вгамувавшись.
Корабель та кит зникли в стіні дощу, а море, майже спокійно, хлюпало об берег.
На камені при березі сиділа дрімка, випроставши перед собою бліді товсті ніжки. Вона вдивлялася в море і, здається, не звертала уваги на човен, що наближався до берега. «Вона думає, що вдома, — здогадалась Тіфані. — Я створила сон, який їй подобається».
Фіґлі висипали на пристань і прив’язали човен до пірса.
— Ми на місці, — сказав Пограб. — Відрубаємо дрімці голову і гайда додому!
— Ні! — вигукнула Тіфані.
— Але то…
— Не чіпайте їй. Просто… не чіпайте її і все. Дрімка нас не зачіпить.