«І вона знає, яким має бути море, — додала Тіфані про себе. — Вона сумує за морем. Ось чому сон такий реалістичний. Сама б я так не зробила».
З моря виповз краб і сів поруч з дрімкою — мріяти свої крабові сни.
«Здається, дрімка застрягла у власному сні, — подумала Тіфані. — Цікаво, а вона колись прокинеться, чи ні?»
Тіфані повернулась до Нак Мак Фіґлів:
— Я завжди прокидалася, коли приходила до маяка, — мовила вона.
Фіґлі уважно розглядали червоно-білу вежу і всі як один оголили шабелини.
— Ми Крулеві не довіряємо, — сказав Пограб. — Вона вроїть тобі думку, що ти в безпеці, і коли ти втратиш пильність, вона нападе. Вона за дверима стоїть, зуб даю. Тому ми заходимо перші!
Це був план. Не пропозиція. Тіфані кивнула і спостерігала, як Нак Мак Фіґлі скупчилися навколо маяка.
Коли на пристані залишились тільки вона з Погіршаєм та непритомним Роландом, Тіфані вийняла з кишені ропуха. Той розплющив очі і втупився в море.
— То мені сниться чи я на пляжі, — сказав він. — Ропухам не сняться сни, до речі.
— У моєму сні ропухам сняться сни, — пояснила Тіфані. — А це — мій сон.
— Тоді це дуже небезпечний сон, — відказав ропух без ані найменшої вдячності в голосі.
— Ні, це прекрасний сон! — заперечила Тіфані. — Чудовий! Глянь, як вода міниться на сонці!
— А де рятувальні кола і попереджувальні знаки, чи можна тут плавати, чи ні? — поскаржився ропух. — Нема. І протиакульних сіток теж нема. Мати Василева, а професійні рятувальники де? Можуть хіба снитися…
— Це пляж, — сказала Тіфані. — Що ти таке верзеш?
— Не знаю… воно само, — відповів ропух. — Ти б могла мене поставити на землю? Чую, мігрень насувається…
Тіфані поставила ропуха на землю, а той почимчикував до водоростей, що лежали неподалік. Звідти небавом почулося цямкання і приплямкування.
Море стихло. Море було спокійне. Саме час, підказував здоровий глузд, щоб сталося щось жахливе.
Але нічого не сталося. І знову — нічого. Погіршай узяв камінець і поклав собі до рота — а раптом це щось солоденьке!
А тоді ні з того ні з сього почувся шум з маяка. Тіфані розібрала приглушені вигуки і гупання, і — раз чи двічі — брязкіт скла. Гупнуло щось важке, ніби падаючи з гвинтових сходів і рахуючи кожну сходинку.
Двері відчинилися. Вийшли Нак Мак Фіґлі. Вигляд у них був вдоволений.
— Все гаразд, — оголосив Пограб. — Чисто.
— А що це за шум був?
— Шум? То була перевірка, — відповів Вулі.
— Малю-сі-сі-сі-кі! — верескнув Погіршай.
— Я прокинуся, коли пройду у двері, — сказала Тіфані, витягуючи Роланда із човна. — Так завжди було. І цього разу спрацює. Це ж мій сон.
Тіфані поставила Роланда на ноги і звернулася до фіґля, що стояв найближче:
— Ти понесеш Погіршая?
— Ая.
— І ти не загубишся, не нап’єшся?
Пограб прибрав ображеного вигляду:
— Ми ніколи не губимося! — вигукнув він. — Ми завжди знаємо, де ми є! Може, ми іноді і плутаємо, де все решта є, але то вже не наш клопіт! Нак Мак Фіґлі ніколи сі не гублять!
— А напиваються? — спитала Тіфані, волочачи Роланда до маяка.
— Так, панночко, не міняйте тему: в житті такого не було, щоб ми розгубилися! Правда, хлопці? — спитав Пограб.
Почулося ствердне перешіптування.
— Слова «загубитися» і «Нак Мак Фіґлі» взагалі не можна поєднувати в одному реченні!
— А напиватися? — не вгавала Тіфані, кладучи Роланда на гальку.
— То інші губляться, ми — ніколи! — оголосив Пограб. — І цим я хочу поставити кр-р-рапку над і!
— Сподіваюся, в маяку не буде ніякого пійла, — сказала Тіфані і засміялася. — За винятком гасу від лампи, але хто б це пив!
Фіґлі враз притихли.
— А то що таке? — спитав Дурноверхий Вулі, чітко вимовляючи кожне слово. — Часом не таке в великому бутлі?
— З таким черепком з костомахами на етикетці? — запитав Пограб.
— Мабуть, так, — відказала Тіфані. — І хто його вип’є, тому буде дуже-дуже погано.
— Справді? — спитав Пограб задумливо. — Оце на маєш… А наскільки погано буде тому, хто його вип’є?
— Так погано, що аж вмерти можна, — відповіла Тіфані.
— Але ми вже й так мертві, — сказав з полегшенням Пограб.
— Ну тоді просто — буде дуже-дуже погано, — відповіла Тіфані.
Вона глянула на нього суворо:
— Воно ще й легкозаймисте. Як добре, що ви його не пили…
Дурноверхий Вулі гучно зригнув. Запахло парафіном.
— Ая, добре, — сказав він.