Тіфані взяла на руки Погіршая. Позаду почулися стишені голоси — це фіґлі перешіптувалися, зібравшись гуртом.
— Я тобі казов, шо то там черепок і то значи, шо ліпше не чіпати!
— А Великий Ян казов, шо то значить, шо пійло моцне, як холєра. Та й то, знаєте, не добре тако лишати таке моцне, де невинні душеньки можуть випадково його знайти, вибивши двері, порозгинавши ґрати, розірвавши ланцюги і зірвавши замок зі шафки і тако зовсім випадково нахлебтатися смертельного пійла!
— А що таке «легкозаймисте»?
— Це означає — горить вогнем!
— Мати Василева, тільки аби ніхто не зригнув на свічку! Не подавайте виду, поводьтесь природно, і все буде добре!
Тіфані усміхнулась. Нак Мак Фіґлів так просто не візьмеш. Можливо, їх захищає віра в те, що вони вже й так мертві.
Вона озирнулась і подивилась на двері маяка. Уві сні вона ніколи не бачила, щоб ті двері відчинялися. Вона була переконана, що там усе має маячіти, адже в корівнику — повно корів, а в дровітні — дров.
— Гаразд, — сказала вона Пограбу. — Я понесу Роланда, а ти — Погіршая.
— А чому б тобі не нести малого? — спитав з надією в голосі Пограб.
— Малю-сі-сі-сі-кі! — лопотів Погіршай.
— Погіршая несеш ти, — відрубала Тіфані коротко, хоч насправді хотіла сказати приблизно таке:
«Я не певна, що все спрацює. Йому буде безпечніше з тобою. Сподіваюся, я прокинуся у своїй спальні. Це було б так добре — прокинутися у своїй спальні…»
«Звісно, якщо ви всі там опинитесь, то буде не дуже зручно, але це краще, ніж опинитися віч-на-віч з Королевою, що не кажіть…»
Позаду щось зашурхотіло. Озирнувшись, вона побачила, що море от‑от зникне — вода відходила напрочуд швидко. На її очах скелі та купи водоростей оголилися на дні і тепер стирчали — самітно і сухо.
— О, все гаразд, — сказала вона. — Я знаю, що це. Це відплив. Море так робить. Воно припливає і відпливає щодня.
— Справді? — спитав Пограб. — Дивина та й годі. Наче вода з ванни витікає через злив.
За п’ятдесят ярдів від них останні струмочки води зникли за обривом. Фіґлі вже попрямували туди — подивитися, що ж там таке.
На мить Тіфані охопило щось схоже на паніку, але не зовсім: це було щось значно повільніше і гидкіше, ніж паніка. Почалося все з їдкого сумніву, а тоді пролунало ключове: а хіба відплив буває таким стрімким?
Вчитель («Дива Прероди, За одне ябко») не вдавався в деталі. Та ось на дні б’ється в агонії риба. Скільки ж то риби гинуло б щодня з такими відпливами!
— Треба бути пильними… — сказала вона, йдучи слідом за Пограбом.
— А то чого? Вода повернеться, чи шо? — спитав він. — Коли б вона мала повернутися, до речі?
— Е-е-е… мабуть, за пару годин… — сказала Тіфані, відчуваючи, як загальмована огидна паніка наростає. — Та це не точно…
— Та то море часу! — вигукнув Пограб.
Вони дійшли до краю, де вже зібралися усі фіґлі. Тонесенькі струмки води ще вилися в них попід ногами, стікаючи за край.
Внизу була наче якась долина. А вдалині, ген-ген за багато миль звідти, виднілася осяйна смужка моря.
А на ній — уламки кораблів. Безліч уламків. Галеони, шхуни і кліпери, поламані щогли, обірваний такелаж, дірявий фюзеляж — все лежить жужмом у калюжці, що колись була бухтою.
Нак Мак Фіґлі, всі як один весело захоплено ойкнули:
— Затоплені скарби!
— Золотце!
— Злитки золота!
— Коштовності!
— А чому ви вирішили, що там є скарби? — спитала Тіфані.
Нак Мак Фіґлі враз сконфузились, наче вона бовкнула якусь дурничку, скажімо, що скелі літають!
— Та мусять бути! — відповів Дурноверхий Вулі. — А то чого б вони потонули?
— Авжеж, — підтакнув Пограб. — На потонулих кораблях має бути золото, а то хто б туди спускався, щоб битися з акулами і восьминогами! Викрасти скарби з дна океану — та це найкраща у світі крадіжка!
Тут Тіфані охопила щонайсправжніша паніка!
— Це ж маяк! — сказала вона, показуючи рукою позад себе. — Розумієте? Маяк світить, щоб кораблі не налетіли на скелі. Так? Ясно вам? Це ж пастка! Королева десь тут!
— А може, ми тако швиденько збігаємо і одним оком глянемо, що там у корабликах? — спитав боязко Пограб.
— Нізащо! Бо… — Тіфані глянула вгору. Вдалині щось зблиснуло. — Море… повертається…
Те, що скидалося на хмарку ген за небокраєм, стрімко більшало і наближалося, поблискуючи на сонці. Навіть гул уже було чутно.
Тіфані помчала до берега, вхопила Роланда попід руки і потягла його до маяка. Вона озирнулась і побачила, що фіґлі все ще стоять і, роззявивши рота, витріщаються на велетенську хвилю припливу.