Але ні Нюся, ні Клава ще цього не знають, як і не знають усієї правди про Бабин Яр. Та й чи хто може знати її, оброслу легендами й переказами, як старе дерево лишаями й мохом? Чутки, домисли, страшні оповідки… Чи наблизять до того… того, що сталося там? Окреслять сутність невідворотно втраченого, дитинного «нерозпізнання» національності? Чи там, у себе на острові (а може, це був острів їхньої щирої дитячої ізоляції), вони колись ставили одне одному такі запитання: «Українець? Росіянин? Єврей?» Одна мова – одна національність – один спільний простір існування.
«Наказано всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника – Дехтярівській (коло кладовища).
Всі повинні взяти із собою документи, гроші, білизну та інше.
Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний.
Хто оселиться в жидівських помешканнях чи розграбує предмети з тих помешкань, буде розстріляний».
Як це можна було пояснити? Та й чи взявся б хто це пояснювати? (Може, Поля? «Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди…») Вони підуть, прикликані цим розпорядженням, щоб уже ніколи не повернутися? Ці люди зі смішним прізвищем Цалік, старша дочка яких, Роза, вчилася з Жорою в одному класі, а дід Йося цілими днями плів кошики з нарізаних рівненько острівських верболозів?
Отже, є німці двох «видів». Німці двох видів? Як так? Одні, ті, що ходять по молоко, складають на купу свій зелений одяг, кидають у кутку автомати й біжать купатися на Дніпро, і оці, інші, які… Які? Чи це люди? Чи лише «німці»?
– Клаво! Я так боюся! Я тут збожеволію… Клаво-о-о!
Старша сестра чіпляється за меншу, і та сідає поруч, кладе її голову собі на коліна й гладить, як маленьку. Нюся так ридає вперше, відколи вона опинилася тут, рятуючись від «добровільного» вивезення до Німеччини. Чи це вже час такий настав, чи терпець увірвався, чи Рома наснився (так безглуздо, так страшно)?
– Клаво! Ти вже проси того Степана, хай уже ж обов’язково на наступному тижні! Клаво! Хай мама знову до нього піде! Бо я… я тут більше не витримаю…
Час побачення невблаганно минає. Клава йде. Двері за нею причиняються. Причиняються у – вільний – світ – по – той – бік – дверей, де світить сонце (чи й місяць), Дніпро, острів у легкому літньому мареві. Це там? По інший бік ріки? Це десь там…
Тоня
Дівочих непорочних ліній
Довершеність – літак і лук.
Вона прийшла у день осінній,
Вся повна чародійних мук.
Крізь напівзведені віночки вій – сонце літнього розпеченого дня (а якщо прикритися дашком долоні, то можна й не мружитися). На доріжці посеред цього дивовижного квітника – пальми в діжках (винесені на літо із зимового саду), а між ними – вузенькі й витончені плетені лавочки. Тоня любить приходити сюди, схилятися над невеличким басейном із водограєм, у якому золоті рибки з червоними плавцями, що пишними шлейфами волочаться вслід, видзьобуються розтуленими ротиками на поверхню – шукають якихось лакоминок. О! Тоня має для них ласощі – крихти від білої булки (вона й не підозрювала, що такі десь випікають, поки не опинилася тут – у цьому великому будинку Майєрів на пагорбі, що наче нависав над усім Айгахом). Вона розкидає ці принади по всій поверхні, щоб рибки не юрмилися й не штовхалися (аби всім було добре!), і роздивляється своє відображення, на яке напливають і напливають кола, підняті червоними плавцями – чорна вузька сукня з короткими рукавами, що виструнчує й витончує її і без того тендітний стан, білий комірець і фартушок. Як школярка! А вона й була нещодавно школяркою. (Чи була? Коли? У тому, довоєнному житті?)
– Фройлян Тоню! Вас хазяйка кличуть!
Це куховарка Катаріна. Крізь розчинені двері кухні апетитно пахне чимсь присмаженим. Ні, Тоня не піде через кухню (вбирати в себе запахи їжі, напівфабрикатів, каструль і сковорідок). Крутнувшись востаннє на одній нозі (все ж таки відпочинок, хоч і коротенький), вона біжить до парадного входу, у який впирається прокладена між клумбами доріжка. А в цих доглянутих і випещених квітниках між пістрявими килимками з портулаку – кущі троянд найвибагливіших форм і кольорів, пишні левкої, примхливі пізні іриси, волошкові й бузкові дельфінії, рожево-білі лілії з підкрученими пелюстками. Чого тут тільки нема! От тільки… чорнобривці, такі рідні, запашні, улюблені ще з дитинства мальви, нічна красуня матіола – цього тут не побачиш. Звідки їм тут узятися, у Німеччині? Ще не вивезли? Ще не вивезли…