Покоївка… Вона? Тоня? Саме вона – Антоніна Марецька. Не сказати, щоб це її пригнічувало (і зовсім ніхто її не пригнічував тут, на службі у великому будинку Майєрів), спершу навіть, навпаки, потішило. Адже з усіх прибулих до Ауґсбурґа остарбайтерів лише вона отримала хатню роботу. Хай там як, а це легше, ніж корів доїти й городи сапати. Але оце засвоєне з абетки «ми – не – раби – раби – не – ми» – така собі декларація, яка по суті декларацією й лишалася (не більше), усе ж відклалася десь на рівні підсвідомості. «Ми – не раби!» – може, десь хтось і не був рабом, а вони (Тоня – мама – Тарасик – Миколка)? Сім’я «ворога народу», заарештованого і безвісти зниклого в тридцять сьомому. А потім… Потім мати написала заяву, у якій чорним по білому – «відрікаюся», бо… Бо що? Голодна смерть: виженуть із роботи, з дому… Котися перекотиполем або відрікайся…
А може, річ не в цьому? Дід по матері до революції, здається, був лакеєм десь у панів. Може, це все від цієї синьої в білі смуги пов’язки на руці з написом «ost» («Ти маєш її носити. Такі правила. Ми не хочемо мати через це неприємності»), яка повсякчас нагадує про «вторинність» твоєї нації, твого походження, твоєї рідної землі?
Обдивилася себе з усіх боків у великому, на всю стіну дзеркалі в передпокої, розправила невидимі заломи на сукні й постукала до хазяйчиної кімнати.
– Пані Марто?
– Слухаю…
– Ви мене кликали?
Оці завчені манірні фрази, уніформа, чітко окреслене коло обов’язків – якась штучність існування (не життя, а ніби його вправно відтворена копія, витончена, відфільтрована, старанно випещена, як ці квіти на клумбах дбайливим Генріхом-садівником). Пані Марта ще не стара й досі гарна жінка, яка щодня вбирається в нову сукню, навіть якщо й не має кудись іти й жодного візиту до них теж не заплановано, сидить у кріслі біля свого туалетного столика. О! Ну тоді, напевне, хоче нову зачіску. Так і є – розкладені гребінці, шпильки, олія для волосся.
Питань ставити не годиться (хто вона, і хто її господиня… інструкції тут були зайві, хоч перекладач ретельно пояснював їй, що вона «має» й «не має» робити), але й так зрозуміло, що збирається десь на гостину, адже якби візит планувався до них, у будинок Майєрів, то всі б уже знали: куховарка, садівник, сторож і вона, Тоня, – увесь склад домашньої челяді вже було б сповіщено.
– Тоню! Помийте, будь ласка, підлогу на першому поверсі. Робітники носили горох на кухню… Певно, Катаріна не зачинила дверей. Навіяло пороху.
Годинник, великий й урочистий, схожий на маленьку скляну шафу, відбиває шосту вечора. Через вікно з Тониної кімнати – власне, маленької комірчинки в мансарді будинку – видно, як автомобіль вивозить подружжя Майєрів за ворота, потім до хвіртки дріботить огрядна Катаріна (її робочий день уже закінчився). Тепер можна спускатися вниз і мити підлогу. У Тониному розпорядженні щітка для паркету й окрема щітка для кахлів, декілька ганчірок, відро зі спеціальним розчином. (Розчином? А вона у своєму Тетієві мило в руках тримала лише декілька разів.)
– Повій ві-і-ітре на Вкраїну, де покинув я-а-а дівчи-и-ину… Де поки-и-инув карі очі, повій ві-і-ітре опівночі…
Нікого нема – жодної душі, крім неї, у цьому величезному будинку. Можна співати? Можна співати! Можна навіть вовком вити! Качатися по цих сходах! І що? Нема такого вітру, який би хоч на хвилинку заніс до мами – у ту білесеньку хатинку, за якою мальви аж до городу, два менші братики ліплять кульки з глини, качають їх по траві, ніби справжні м’ячі, доки ті не розлетяться від удару, і тоді все спочатку.
Гарячі краплі скапують їй на руки, на цю нахукану й натерту до блиску підлогу.
– Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю. О Господи, як то тяжко тії дні минають.
Ні, ніхто її тут не ображає! І пані Марта не раз казала, що після того, як доньки повиходили заміж і роз’їхалися, їй так самотньо… «Пан Майєр вічно в себе на фабриці (те, що її хазяїн – не бауер, а власник великого підприємства в Ауґсбурзі, Тоня дізналася відразу – перекладач зробив великі очі й довго розводився про те, як їй пощастило)… Добре, що хоч ти тепер тут! Наш син зараз на фронті, тож і ми маємо право…» – пані Майєр завжди не договорювала (Може, краще б уже й не починала?), але Тоня добре знає це німецьке «правило»: якщо хтось із родини на фронті, маєш право взяти натомість «оста»…