А в пані Майєр на туалетному столику (вона ніколи не замикає своєї кімнати, не те, що пан Майєр) купа пуделечок – із пудрою – рум’янами – помадою – парфумами – кремом. Тоня не те що не бачила, а й не підозрювала, що таке диво є на світі! Та й хто б їй мав розказати? Мама-тато? Прості вчителі містечкової школи?
Вона підводить собі помадою вуса. Гарно? Ой гарно! Зараз швиденько змиє – ніхто й не взнає.
У Тониній кімнаті невеличка валізка, а в ній – картатий блокнотик у цератовій обгортці, листівки й листівочки, різні, які тільки є тут, в Айгаху, на пошті. А на пошту слід ходити, чи то пак їздити велосипедом, щодня – пані Марта пише листи синові, а Тоня пише мамі, точніше, писала, доки можна було… А зараз? Хто в Тетієві? Досі німці? Чи вже наші?
– Фройлян! Я вам пояснюю: у цей рейхскомісаріат кореспонденція вже не приймається…
На пошті гарно! Цей безкінечний рух заворожує – приймають листи – штампують – запечатують сургучем – зважують і загортають бандеролі – розкладають свіжі газети (приємний дух типографської фарби) – диктують телеграми. Навіть тут – у маленькому Айгаху – завжди людяно – гамірно – іноземно. Тоня не відразу помітила хлопця, що став за нею в чергу (теж купувати марки-поштівки, листа відіслати?) і, зазирнувши через плече на конвертик у її руках, упізнав знайомі літери.
– Я вам ще раз пояснюю: у цей рейхскомісаріат кореспонденція вже не приймається… На жаль… Нічим вам допомогти не можу… Ви розумієте мене? Розумієте німецьку?
Чи розуміє німецьку? Чи розуміє оцю руденьку поштарку? На жаль? На який? І чи знає вона, пещена німецька панночка, що таке жаль?
– Гей! Чуєш? Я теж з України… Уже два місяці тут… Як тебе звати? Тоня? А я Єфрем! Чуєш, Тоню, не плач! На хустинку…
Вона сама в цьому величезному порожньому домі. Годинник б’є дев’яту. Це на першому поверсі, а на другому як його відгомін лунає чарівна мелодія (з кабінету пана Майєра). Моцарт… Пані Майєр каже: «Слухай, люба! Це мелодії безсмертного Моцарта! Мусиш здобути освіту, якщо ти вже тут…» Мусить стати шляхтянкою? Аякже. Задля чого? Задля миття підлоги й вікон, вибивання килимків і здмухування пороху? А потім? Коли війна скінчиться? А вона таки скінчиться: якщо листи не приймають, то Україна вже не їхня! А чия? Чия Україна?
«Для себе! – здивовано зводить на неї очі пані Майєр. – Хіба ж тобі не хочеться бути панною? Ти ж така гарна!» «Бути панною»? О, Тоня хоче бути панною: уже є дві розкішні сукні, нова зачіска (була в перукарні навіть не тут, в Айгаху, а в самому Ауґсбурзі – відмахала десять кілометрів на велосипеді), манікюр (це вже пані Майєр навчила), черевички на підборах і не бачені ніколи досі босоніжки, які відкривають пальчики, теж наманікюрені.
– Змережаю кров’ю та сльозами моє горе на чужині, бо горе словами не розкажеться нікому ніколи, ніколи, нігде на світі! Нема слів у далекій неволі!
І вона раніше «мережала»… Увесь вільний час заповнювала сторінки цього блокнота віршами – дописами – роздумами – описами (Німеччиною – Україною – своїм серцем).
– Я теж хотів матері листа відіслати… От… А тут… «У цей рейхскомісаріат кореспонденція вже не приймається»…
Він так смішно й схоже перекривив пані з пошти, що сльози висохли самі собою (навіть хусточка не знадобилася), а сміх годі було й стримати.
– А я спершу подумав був, що ти нємка… така… ну, така… ага! Я – Єфрем… Га? Уже казав? От… А ти з Тетієва? То це ж біля мого села!
Селюк? Селюк. То й що? Вона теж не міська, бо насправді в Тетієва тільки й назви, що містечко. Розумний сірий погляд. Сам смішний, навіть дотепний по-своєму. Поїхав її проводжати, бо теж був на велосипеді.
– Я сама тобі напишу, де й коли побачимося! Давай адресу!
Нащо вона це зробила? Не мала більше кому писати, то хай хоч цьому першому-ліпшому хлопцеві (все-таки земляк)? Чи не могла відразу визначитися, продовжувати це знайомство чи ні? Він їй сподобався? Вона йому? Мабуть. Але?… І сама не знала.
Тут, у себе (майже на горищі), Тоня завжди відчувала певне піднесення. Вона обрала з-поміж своїх листівок одну дуже оригінальну (у формі сердечка), підійшла до невеличкого столика під вікном, скошеним, завислим над головою, через яке уночі, якщо немає хмар, – мільйони чужих зірок (бо ж і небо чуже). «Ось він – вільний світ! Він вільний? Там нема остарбайтерів? Там нема остарбайтерів… і… ворогів народу? Їх теж…»
Жора
а під кінець
від шелестіння трав
і моху загоряється весна
дерева покидають крадькома ліси
у хрускоті оголених суглобів