Хочу знову заплющити очі, але оцей лікар знову нагадує:
– Браток! Продержись еще час! Кризис должен миновать!
Таця, металева, натерта до лискучого блиску, на ній якесь безбарвне, виварене дощенту їдло на таких самих металевих лискучих полумисках. Скільки днів минуло з того першого дня моєї «свідомої свідомості»? Товариші мої всюди тягають мене попід руки: у туалет, на плац, у їдальню. Ноги підгинаються й волочаться, як ватяні. Руки не слухаються мене, а ложка, дбайливо вставлена до рук одним із моїх «опікунів», випадає з дзвінким бренькотом на підлогу, хтось підіймає її (головне, щоб наглядач не побачив, бо ж: «Шайзе! Чистота понад усе! Що це ще? Негайно прибрати! І марш на губу!»), обтирає об мою робу й вправними, швидкими рухами годує мене (як маленького). Язик мій не мириться з моїм мозком – не сприймає його команд, не видає жодних звуків: мукаю й ремиґаю, як справжній віл, чи віслюк, чи не знаю вже й хто.
«Чистота понад усе!» І в нації, і в побуті, і в експериментах, і в одязі – в усіх діях, «Arbeit macht frei!». (Що таке воля? Де вона починається? За колючим дротом під напругою? За сторожовими вежами?)
– Arbeit macht frei.
А я так і не бачив цього напису на центральних воротах Дахау. Бо не проходив крізь них. Не їхав вузенькою, спеціально збудованою колією з Мюнхена. Філія, одна з багатьох гостинних філій, власне, її західна частина…
Я людина? Чи овоч? Овоч, який не може самостійно рухатися, говорити, нічого про себе не пам’ятає. Що мене врятувало?
«Царю небесний, утішителю! Душе істини! Що всюди єси і все наповняєш! Скарбе добра і життя подателю! Прийди до нас, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші… Спаси душі наші… Спаси раба божого Георгія… від кулі злої… заліза страшного… бомби навісної…»
Уночі я прокидаюся від страшного болю: усе моє тіло судомить. Я б’юся в страшних корчах до зубовного скреготу, до холодного гидкого поту і прикликаю смерть до себе, як жаданішу із найжаданіших. Так! Померти й нічого не відчувати! Ні муки! Ні журби! Ні болю!
Перевертаюся на бік (завжди намагаюся крутнутися на правий, щоб не чути загрозливого стугоніння серця, що ось-ось вистрибне з мене) і бачу в проході між ліжками тоненьку дівочу постать. Вона простує до мене у світлій смузі ліхтарного світла, яке щедрими потоками ллється через заґратоване вікно за довгим рядом ліжок, наближаючись зовсім безшумно – ближче і ближче, як тінь тіней, сама при цьому не відкидаючи жодної тіні на білу стерильну стіну.
– Здрастуй, Жоро!
Коли вона схиляється до мене, я впізнаю знайомий, вибілений хворобою обрис моєї бідної сестри (впізнаю, геть забувши, що вона давно мертва, похована десь на Байковому – а я ж так і не був на похороні… і могили її не побачив – не встиг, та чи й побачу коли?).
– Я зараз тебе вилікую, Жорочко! Потерпи! Голівка перестане боліти! І пам’ять повернеться!
Вона кладе свою вузеньку долоньку мені на чоло. Відчуваю обпікаючий холод і майже миттєву полегкість. Раптом, ніби шлюзом стримувана вода, яка нарешті змела на своєму шляху рукотворну перепону й розливається широким морем, моя свідомість наповнюється спогадами. Наш будинок на березі Дніпра – школа – мама Гаша – човен, на якому батько виїжджає запалювати бакени, – Нюся – пором біля переправи – рядок тополь уздовж пляжу – центральна кам’яниця нашого танкового училища в Саратові – Клава – Ванька, наш радист, – мій танк – червона смуга зупинки… Мільйон речей, які складали мою свідомість, створили мене, – Жору Терещенка, – стерті страшним вибухом (майже пряме влучання), нараз відновилися – пробилися молодою травою крізь сіру пожухлість хвороби.
– Як воно там? ТАМ?… Полю? Це справді ти?
Старанно вимовляю слова й дивом дивуюся здатності говорити, вербально оформлювати думки й почуття. Дивлюся на Полю, на її постать, що геть не відбиває світла, і навіть не завважую спершу, що вона сама світиться, як упійманий і посаджений до сірникового пуделечка світляк.
– Там, на острові, усе згоріло, Жоро… Німці спалили все, коли відступали. Тому й листи твої поверталися («Адресат или выбыл, или не найден»), але ти не хвилюйся – вони всі живі-здорові. Жили в діда в Пухівці, а після війни вже житимуть на Нижньому Валу – біля дяді Міші.
– А війна скінчиться, Полю?
– Скінчиться, Жорочко! Скоро вже… Ти спи, мій рідний! Засинай!
Поля схиляється наді мною, поправляє ковдру, як маленькому. Дивна млість оповиває мене. Дивлюся на сестру й думаю, що ось вона красива, розумна, добра, і як шкода, невимовно шкода, що їй… Так мало… Чому? Така доля? Така доля… Очі заплющуються, подих уповільнюється. «Дякую, Полю!» – хочу сказати я, можливо, навіть і кажу на межі цього сну й провалююся в чорну невагомість ночі (без ліхтарів, огорожі, сторожових веж), а головне – без хвороби.