А зранку самостійно, хоч і невпевнено йду до вбиральні, куди мене раніше попід руки тягли двоє моїх друзів. Їм те, що всі, і так, як усі.
– Повне відновлення за одну ніч? Хіба таке можливе? Гей. Скажи. Ти ж на лікаря вчився.
Навіть якби я їм розказав (і тому хлопчині, який вчився на лікаря), хто мене вилікував, боюся, вони б усе одно мені не повірили… Я й не збирався розповідати. Навіть якби вони просили мене. Тому просто йду, куди і всі. Тепер я можу! Теж можу! Хвороба відступила! Отже, воля, хай навіть у цьому заґратованому світі! А свобода? Буде колись? Буде! Теж не за горами, як і весна (чи була, чи лише наснилася?), бо вже ж спека (спека? чи вже літо?) струменіє в кожну шпарину цього похмурого місця – місця, що його я покину одного дня, щоб іти у вільний світ.
Поле
Волошки – дзвоники – ромашки узбіччям, а в полі травиця по пояс, не обкосишся. Та й не треба! Косою – не треба (не те, що вдома: дядьки довгою чередою – один за одним – вкладають траву із замашним шшшур-шшшур, і за кожним росте й росте довгий, як змія, валок). А тут косарка. У кожного бауера своя, не позичена. Хто бідніший, у того коні тягають, хто заможніший – трактор.
– Вйо! Вйо!
Цими кіньми часом складніше правити, ніж трактором (от у них у ем-те-есі дядько Семен на конях вивозив обід колгоспникам – давав якось за віжки смикнути). Оцей гнідий все верне й верне наліво, ніби йому пороблено!
Спека. А сонце ще й не піднялося до тієї найвищої смуги (зеніту), коли розжарене повітря навіть вдихати важко, а перед очима жовті мерехтливі кола. Єфрем спиняється в кінці поля. Треба понапувати коней. І тут, у торбі, припасено лимонад – муті націдила цілу велику пляшку такого, як він любить, – несолодкого, не дуже газованого.
Смагляві коліна з-під біленької сукенки, червоні з білим плетивом босоніжки на педалях велосипеда. Вона? Вона! І серце навіжено колотиться, підскакує аж до горла й хоче вистрибнути й покотитися до цього велосипеда, до цих смаглявих ніжок, до цієї такої звабливої в тоненькій сукні Тониної постаті. Радість! Радість? А може, і не радість зовсім? А що? Запаморочення? Отупіння? Піднесення? Божевілля? Потьмарення? Прозрівання?
– Гей, стій! Зупинися!
Єфрем зненацька вискакує на дорогу, перегородивши шлях, але Тоня, видно, помітила його здаля (та й знає, що це поле Кугле, а зараз саме така пора, що косити треба, а кому ж косити, як не йому?)
Вона геть не здивована – уповільнює рух, спиняється.
– Куди їдеш?
– До Ауґсбурґа!
– Чого?
– Треба нитки до нового шиття пані Майєр. А ще… Зайду до фризерні, хочу зачіску нову зробити. От.
– Нащо? Ти й так гарна… Дуже гарна! А це все… непотрібно! На німку схожа!
Тоня дивиться на Єфрема з-під вищипаних, тоненьких, ніби здивовано піднятих брівок лише мить – віночки її вій опускаються донизу, підведені карміном вуста строго підтискаються. Образилася? Образилася… Але що він такого сказав? Справді. Невже оце волосся, збите спереду у високий кок (так, як у німецьких панночок), а на потилиці закручене жмутом, краще за косу? Тоню з косою вже й уявити важко, як й у звичайній полотняній сорочці й домотканій спідниці (Але ж, певно, удома, у Тетієві, так і ходила?), і навіть не тому, що її врода потьмяніла б, а тому, що оце все німецьке шмаття прилипло до неї й робить її якоюсь чужою. Навіть не так. Це ніби якась перепона між ними! Машкара, яка творить зі звичайної вісімнадцятирічної дівчинки з Тетієва якусь німецьку панну! Нащо? Невже це їй потрібно? Якось інтуїтивно відчув – потрібно. Бо вона така і є? Яка? Розмальована лялька? Ні! Тільки не вона! Вона хороша! Найкраща! А оце все… Вплив середовища. Не більше. Це, певно, можна виправити. Їй треба пояснити. Що все це зайве! Що й без цього чудово! Але не зараз! Не тут! Не так. А як?
Щоб згладити прикре враження від своєї невдалої балачки, у Єфрема вихоплюється перше-ліпше, що спало на думку:
– Лимонаду хочеш?
– Ні, дякую…
– А де так гарно навчилася на велосипеді? Певно, ще вдома вміла?
– Та ні. Уже тут.
– І в нас теж велосипедів ні в кого не було! Тільки в голови колгоспу. Бувало, проїде по селу, то повітря нюхаєш, як то воно пахне? Чи бензиною не смердить? А як біля магазину поставить велосипеда, то ніхто й не зачіпає, бо ж ніхто не вміє й не тямить, що воно таке, той велосипед.