Низько-низько над островом пролітає літак, можна роздивитися великі чорні хрести на обох крилах. Фіксує, певно, де й що краще розмістити на «зачищеному» через три дні плацдармі. Ось так восени два роки тому переможцями йшли (та й не йшли, а всі машинами, рідко хто й на конях) по Фрунзе, Подолом… А зараз?
Семен знову заглядає в яму. Повільно діло робиться. Не навчені його дівчата ям копати… Що з них візьмеш? Худі, виснажені вічним недоїданням… Де в таких візьмуться сили? Клаві он лише п’ятнадцять (нема на що дивитися – ніби застрягла на дванадцятирічній позначці), Нюся хоч і встигла вирости, але речі висять на ній виснем, ніби з чужого плеча.
– Так. Вилазьте! Дайте я.
– Тату! Вам же не можна! Ми зараз. Тільки відпочинемо троха…
Стали, поспиралися на держаки. Намистинки поту на чолі в Нюсі, а Клава щойно обтерлася брудною чорною долонею – справжній сажотрус! Але ось німецький літак заходить на нове коло над островом (За два роки ніхто їх тут не бачив! Та й що їм тут було видивлятися? Жодних стратегічних об’єктів – жодного інтересу, так би мовити), і дівчата знову схиляються над плетеними кошами, із новим ентузіазмом наповнюють їх землею, подають нагору – батькові.
А в хаті Агафія в’яже вузли. Важке, об’ємне або ж малопридатне на перших порах мотає в старе ганчір’я, без жалю рве на шмаття старі простирадла, багатьма шарами вкриває посуд – миски – ложки – хатнє начиння – книжки – навіть ялинкові прикраси (хоч вони вже давно не святкують новорічних свят). Навіть старе їхнє рипуче ліжко Семен нащось розібрав. Невже думає і його в яму? Усе оце, що протягом майже двадцяти п’яти років наживали, старанно стягували, прикуповували, зносили, чим наповнювали ці дві кімнати, невеличку кухню, сіни й комору – усе в яму?
– Ідіть! Ком! Будемо все палить!
– Три дні! Ферштейн? Три дні!
А провалися воно все! Що воно ще в цьому житті лишилося? Був хоч цей дім – такий-сякий прихисток. (Та й не такий уже поганий, як розібратися! Нормальний, цілком влаштовує їхню родину.)
– Не плачте, мамо… Не плачте.
Клава торсає за рукав, зазирає в очі, виводить Гафію з тяжкої задуми (їсти, певно, хоче, але вже не сміє просити). А як його не плакати? Хіба ж це легко? Чого ж не можна оплакати своє минуле? Але чи ж воно відпустить? Чи так і залишишся довіку його бранцем? Ходитимеш по колу його досяжності?
А як Жора повернеться? Що застане? Пустку? Попелище?
Ось солдат (хто? чий син – чоловік – батько?) повернувся на це згарище й не застав нікого. Лише пустка, обгорілі скелети груб, самотній остов печі на місці колись квітучої вулиці… А потім, після війни, хтось вирішив (на найвищому рівні), що на острові має бути рекреаційна зона (уцілілим остров’янам не дозволили відбудовуватися на обгорілих пустищах). І ось уже розширена смуга пляжу, доглянута, із завезеним білуватим піском, кінна база в східній частині й перекинутий вигнутою спиною металевої дуги пішохідний міст – від західної частини острова до Поштової площі. І тільки він – забронзовілий солдат – скинув шапку і вдивляється в літери знайомих прізвищ (бо ж острів маленький! тут усі знають одне одного! а як інакше?) – чи нема в цьому меморіалі і його найрідніших? Чи не відбита вічна пам’ять про них на цьому простому, нагрітому літнім сонцем камені?
Фікус у діжці відсунуто до протилежної стіни. Чи є сенс його виносити? Хіба надворі він порятується? Може, лише як витягти його на самісінький берег? А тоді? Хто по нього повернеться? Та й куди перетягне? Агафія швидко й діловито загортає ікони, починаючи з найбільших. «Вербна неділя», обмотана й добре сповита, потім – Микола Чудотворець, далі менші – незмінна Богородиця, свята Аполлінарія, Георгій Переможець, ще якісь лики в затертій позолоті…
«Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди, а тут усе згорить…»
Хто ж знав? Хіба ж хто міг подумати, що цей їхній маленький світ теж приречений? Пропаде у великій пожежі, яка пожиратиме все довкруж? А вони думали, минеться? Десь розбомблять – підірвуть – замінують – спалять, а їх не зачеплять? Випаде щаслива карта? Відкупляться? Так, як Нюсю відкупили від Німеччини? Не минулося… Усе згорить… Усе поглине вогонь, страшний, навісний, невблаганний.