– Кеті. Що тобі до тієї листівки?
Підійшла на кілька кроків. І яка це муха її вкусила? Завжди привітна й усміхнена, а зараз набурмосилася…
– Я знаю, хто присилав тобі всі ті листівочки! Та остарбайтерка, що в Майєрів за служницю!
Зводжуся. Як це вона взнала? Оце так новина! А хто ще знає? Вона щось говорить, швидко, схвильовано. Половини з її слів (більшої половини) я не розумію. І не тому, що вона говорить швидко й нечітко, ніби заковтуючи повітря разом зі жмутками власних фраз, просто не знаю таких німецьких слів – та й по тому. Узагалі не можу втямити, що з нею таке. Що, врешті, сталося? Якась симпатія в неї до мене? Приязнь? У німки? До «оста»? Ступаю до неї на два кроки, але вона задкує до дверей, уже й на поріг стала.
– Скажи. Скажи, яка вона? Скажи. Чи всі ваші дівчата такі?
Старі Кугле кудись подалися (здається, у гості до родичів на інший кінець Айгаха), Цента теж хтозна-де. (А може, стоїть за дверима? Підслуховує нашу розмову? Бо я ж майже весь час мовчу! Як і хотів би щось сказати, але ж Кеті зарядила – слова не вставиш.)
– Скажи, що в ній такого? Будь ласка! Скажи!
Кеті стає на порозі, крутить металеву ручку, і скрипучий звук від механізму, що діє вхолосту (бо ж двері відчинені), відбивається неприємним відгомоном десь усередині (у неї? у мене?). Раптом вибух суцільних схлипувань, сльози… Не знаю, що сказати (чи зробити). Чим її втішити? Шкода її, звісно, але що вона собі думає? Чого прийшла сюди? Що, зрештою, хоче?
– Кеті, я ж «ост»…
– То й що? Що з того?
– Не хочу в концтабір! От що! Удома в мене мама й сестра… – кажу, аби щось казати – не мовчати. Кажу, щоб якось заспокоїти її, втихомирити цю бурю, виниклу хтозна-як і хтозна-звідки (ще хто побачить). Кажу, щоб розрадити її й напоумити. – Який із мене жених, Кеті? Сама подумай! Тобі треба бауер із фермою й землею… А я? Раб, наймит, приймак… Закінчиться війна, і повернуться ваші хлопці!
Кеті притихла. Слухає? Слухає. Щось собі думає. Може, не зрозуміла? Хоч я вже добре вмію по-їхньому. Простягаю їй яблуко.
– На… Візьми, Кеті, це з вашого садка… Знайшов…
– Не кажи нікому, що я тобі казала!
– Добре, Кеті.
Бере яблуко й зникає за дверима. Тиша. Без металевого рипучого погойдування дверної ручки, без надокучливого хлипання (і так тяжко, самому хочеться завити, як побитому псові, а тут ще й вона).
Виймаю друге яблуко, те, що лишилося, надкушую його, відчуваю приємність від того, що цей кисло-солодкий сік (сік цього першого літнього плоду) розливається в роті. Смачне. Таке, як удома? Таке саме, як удома, у садку сусіда – дядька Гриця.
«Яка вона? Що в ній такого?»
Ці слова застрягли в голові, зависли в повітрі, ніби живі, хоч тієї, що їх викрикувала (розпачливо, просто в обличчя), уже немає поруч. Так! Живі! Вп’ялися ожилими цвяшками, крутяться десь усередині, вимагають відповіді.
«Яка вона? Тоня? Так, Тоня! Яка вона?»
Тоня найкраща! А коли дивишся на неї, очей несила відвести! Але… Але я б краще руку собі дав відрізати, ніж визнав би це при ній чи сказав би їй. Ніколи б у світі не сказав їй, що вона красива, люба мені своєю вродою. Ніколи! Бо вона… занадто пишається цим усім! Так, ніби це її заслуга!
Гарна? І що з того? Із вроди води не пити! Чи пити? І відразу ж інша думка навздогін першій: «А чи звернув би ти на неї увагу, якби вона була звичайною? Га? Єфреме?» Чи не це й притягло? Хіба це не впадає у вічі? Не приваблює? Може, і так… Але ж вона розумна! Це теж важить! Чи не важить?
«Скажи, що в ній такого?»
Що в ній такого? Певно, усе… Тоня, вона така… Ніби царівна! Але ж… Хіба можна їй про це знати? Чи мені визнати це? Сказати їй щось таке? Щоб іще більше утвердилася в думці про свою винятковість?
«Не приходь у неділю… Узагалі поки що не приходь». А я й не прийду! Навіть якщо напише листівку (четверту – п’яту – шосту!). Чи прийду, щойно знову покличе? Побіжу на той пагорб?
Садок Кугле дрімає в післяобідньому мареві. Цента теж знайшла яблучко. Лакоминка! Яблуні рівними шерегами тягнуться аж до вулиці. Переважно яблуні, декілька груш. А в мене вдома вишні. Заступили хату, зазирають у вікна, туляться одна до одної. А тут рівна шерега, побілені стовбури на безжурному літньому сонечку.
Хвороба
Сонячне світло незримими нитками пронизує весь простір великої лікарняної палати – на шість металевих із лискучими нікельованими дугами ліжок. Мій сусіда, італійський хлопець Лука (із наголосом на першому складі, але все одно легко запам’ятати, бо ж мій рідний дядько – Лук’ян), уже з годину шурхотить вмістом своєї посилки, отриманої за страховкою від Червоного Хреста. Не знаю, що йому прислали – мені досі дуже важко рухатися самостійно: пекучий біль у спині проступає щоразу, як маю поворушитися чи змінити позу, а щоб звестися на ноги, маю голосно гукнути до Луки: