Не розумію, що зі мною коїться (найшло? пороблено?), але оце нервове збудження, що дійшло крайньої межі (сміх, якісь анекдоти й побрехеньки, що на них Тоня та її хлопець відповідають чемними усмішками), зараз мене просто розірве зсередини (відчуваю це досить виразно).
– Знаєш, Тоню, а ми з Олею вчора побралися. Американці бланка видали. Це щоб наші зайвих питань не ставили під час пересилки.
Оля зводить на мене здивований погляд (вона, звісно, нічого не знає про Тоню, це рудувата Кеті завжди була об’єктом наших таємних кпинів). А Тоня всміхається й щиро каже, що вітає нас (Вітає нас? Нас? Чи мене?).
– А ходімо до нас. Відсвяткуємо за земляцьким звичаєм.
– Не знаю, незручно трохи…
– А чого ти нас із хлопцем своїм не знайомиш?
– Та ще не встигла… Знайомтеся! Це Жора. Жора Терещенко.
Чи це так необхідно – називати його прізвище? Дівчина червоніє, опускає очі. Я ще ніколи не бачив її такою, і гострий шпичачок («Тільки ж не ревнощів! – переконую себе. – А образи – від – нерозуміння – чим – він – власне – кращий?»), який я жену від себе, зринає десь на споді.
– То ти теж «ост»? Га? Жоро?
– Ні, не був. Я військовополонений.
Він говорить глухо, затинаючись на довгих словах. Тоня допомагає йому розповісти про концтабір, звільнення, американців, у яких зараз їхні заяви (Таки не передумала? Не вернеться? І цей такий само, «яке їхало, таке й здибало»?). Тоня допомагає йому? Тоня допомагає йому…
– Чуєш, братухо! От поясни мені, на пес вам ця Німеччина здалася?
– Хто тобі сказав, що нам по-отрібна Нім-меччина?
– Ви ж тут лишаєтеся!
– Ми поїдемо туди, де нас будуть згодні при-ийняти. Поки що це Авст-ралія і Ар-гентина… Ми ще не в-вирішили остато-очно.
Тоня допомогла моїй Олі прибрати зі столу, а зараз вони про щось шепочуться на кухні (Мене це доводить до сказу! Які в них можуть бути таємниці?). І все моє роздратування виплескується на цього худого здохляка, коротко стриженого, з розумними світло-карими очима хлопця, який не курить і не п’є через важку контузію (він ледь не вмер, пощастило, що серед в’язнів був якийсь медбрат чи хтось, що трохи тямився в медицині).
– Чого ж в Україну не вертаєтеся?
– Я ж військово-ополонений! Ще й лейте-енант! А це майже п-політичний…
– А вона?
– Вона? Вона – до-очка «во-орога народу»… Теж нічого хорошого їй там не сві-ітить…
– А ви думаєте, тут чи в Австралії вам буде краще?
– На волі за-авжди краще… Я це знаю…
– А як же ваші батьки? Вони ж вас чекають?
– Це так… Це ва-ажко…
– А як передумаєте? Захочете додому? Як тоді? Можуть вас і не пустити назад.
– Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре.
Жора раптово перестає затинатися, але він страшенно розхвилювався – у нього тремтять руки й сіпаються повіки. Це я! Я довів його до такого стану. Але я не каюся. Ще б і побив його, не зважаючи, що сили вочевидь нерівні (він худий і виснажений, весь аж зелений – просто-таки маринований аристократ), побив би, як приблудного пса!
Чого його жаліти? У нього є ідея-фікс (Скрізь, бачте, добре, аби лише не в Радянському Союзі! І головне: так доладно й правильно все пояснює!), у нього є його освіта (він, бачте, вчився не на танкіста, а на інженера-конструктора, це його «війна в танк посадила»), у нього є оцей геройський ореол (був більше року в самому Дахау й вижив). Але це нічого не значить. Принаймні для мене. Найголовніше, що в нього є, це… Це вона! І чому? За що? За які такі заслуги?
«Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре!»
А мені? Чого я не сказав їй те саме? Я ж міг. Я ж був перший! Чи мені не було б «скрізь добре», аби лише вона була б зі мною?
Що вона в ньому знайшла? Пожаліла? А мене? Не схотіла пожаліти? Відкинула, як непотрібний мотлох із попереднього життя? Образа давить мене, тупою важкістю розливається по руках-ногах (а може, це просто забагато випив оцього «трофейного» вина, що його німці роками призбирували по підвалах, а ми з братчиками знайшли та й поділили чесно між собою). Зрештою, у мене є Оля. Чого я беру дурне в голову? Відпустити ці спомини-спогади? Хай летять білокрилими чайками, які день у день кружляють над аеродромом. Хай летять услід за нею через океан! Аби лише покинули мене назавжди, бо маю тепер своє щасливе життя!