Пах! Чи ж насправді? Чи знову лише переляк? А вона й болю не відчула. Спершу не відчула. Хотіла обернутися – не вийшло, почала завалюватися на бік (Від чого? Чи, власне, нащо?) і лише потім завважила, як на грудях, справа, розповзається багряною плямою кров поміж вишитих червоних руж.
«По дорозі галка, по дорозі чорна… Подивися, козаченьку, яка я моторна».
Моторна… «Ох же ж і моторна дівка з нашої Дарки», – це мама пошепки (вона думає, що Дарка спить і нічого не чує). Мати сідає край столу й ніби звертається до когось (це ж вона батькові каже, так і не змирилася з його смертю – усе до нього, як до живого). «Я собі думаю, Іване, то ж добре, що обоє вони – і Дарка, і Єфрем – у тебе вдалися. Обоє високі, гарні, чорняві, кучеряві, як ти. Хороші в нас діти, Іване. Не ледачі, не сварливі, а роботящі й лагідні».
– Убив! Людоньки! Убив! Ой убив, клятезний! Що ж ти наробив, гаспиде? Убив Дарку Маріїну!
Вуха ніби позакладало чимсь, і крізь темінь, що не знати звідки й насувається (З чого б це? День лише почався! На небі ж ні хмаринки не було), ще видно місток, на якому Василь кидає свій обріз у воду і, похитуючись, біжить по ньому на інший бік. А ось тітка Павлина, обличчя якої виникло нізвідки (просто з’явилося раптом чітко окресленим малюнком на тлі розмитого довкілля, що блякне й розпливається, як шибка під дощовими краплями). Вона нахиляється над Даркою й тихо голосить. У її розширених очах жах упереміш із цікавістю (Жива? Нежива?).
– Ти жива, Дарочко? Зараз! Я гукну людей на підмогу! Ти лише не вмирай! Чуєш, доцю? Лише не вмирай! Я скоро.
А вона і не вмирає. Вона просто випручалася з тіла, як із поношеної старої одежі, а тепер стоїть і дивиться на себе саму. Бліда, аж біла (ніби те молоко, що виллялося з перевернутого слоїка і крапелька якого ще не всоталася в чорний береговий ґрунт), і ця блідість підкреслює вишукано виломлені чорні брови, темно-сірі очі (їхні зіниці так розверзлися, що вже й самі очі ніби чорні), чорну довгу косу, що лискучою змією тікає кудись в береги, тонкий, загострений ніс.
– Люди! Що це? Хто ж це?
Мати її, Марія, у гурті сусідів, які перекладають Дарку на цупке рядно, мов безтямна, кидається, хапає дочку то за руки, то за ноги. Від цього боляче! І хочеться сказати, щоб не робила так! І не можеш сказати! Уже не можеш.
– Людоньки! Вона ж іще жива! Та подивіться ж! Вона ж іще ди-и-ихає!
Марія падає навколішки й не дає нести доньку. Двоє жінок не можуть її підвести й висмикнути їй із рук шматок імпровізованого ложа, на яке поклали Дарку.
– Ой людоньки! Куди ж ви її несете? Тільки ж не закопуйте! Їй лише дев’ятнадцять виповнилося весною! Ой люди… Скажіть, що вона ще жива!
Мати заглядає в обличчя дядькам, які несуть Дарку, впивається в них очима, вимагаючи ствердного «та – жива – ж – таки» на своє всоте викричане запитання. Вона випручалася від сусідок і схопилася за рядно. Помагає? Помагає. Опанувала себе. Опанувала чи хоче лише прискорити цю страшну й безглузду подію?
«Яка я моторна, гнучка, чорнобрива! Як побачиш, аж заплачеш, що я вередлива».
Пісня в’ється навколо Дарки, пурхає між ластівками, що піднімаються все вище й вище – аж до сонця, відбивається від берегів. Дарка всміхається. Їй легко й радісно. Вона сама легка й прозора, ніби тінь. Вона б полинула за цими птахами небесними, але щось не дає. Щось (хтось?) тримає її. Це мама. Це вона. Учепилася в її руку й не пускає.
Шлях (повернення)
За непроглядною заслоною
Живуть такі, як я, -
А тут чужою, незнайомою
Сумує день і ніч
Сумна душа моя…
День. Ніч. І знову день, а після нього знову темінь ночі. Скільки так? Місяць-два? Аж урешті команда: «Завтра рушаємо». Про нас не забули? Про нас не забули. Знову височенні автобуси, перекреслені написом «London», списки, сухі пайки й медичні одноразові набори. Ми їдемо додому.
– А чим нас будуть везти?
– Поїздом! Чим іще?
– Довго?
– Та певно! Не близько ж…
– Додому вже так хочеться!
Американці «здають» нас «нашим». Ось він – кордон. Переділ – між – їхнім – і – нашим – світом. З американського й протилежного, радянського боку – колючий дріт, що в ньому лише для вузького полотна дороги залишено проїзд, перегороджений смугастим шлагбаумом. Вартові у вицвілих, запраних гімнастерках, в онучах до колін, які стирчать із зачовганих ботів, зирять на нас злісно й відразу дають команду: «Дети и бабы вот сюда, а мужики туда пошли».