– Какой ещё документ?! – кричить, бризкаючи слиною просто мені в обличчя, «старший» (так принаймні мені здається). – Документ о браке – это ребятёнок! Есть у вас дитё?
– Есть! Не сумнивайтесь! – брешу впевнено, ніби підігруючи цьому нервовому крикунові (хоч, правду кажучи, зовсім не був готовий до такого розвитку подій). Обертаюся до якоїсь жіночки з дитям і підхоплюю його на руки, навіть не глянувши на матір, аби бодай очима попросити про згоду. Ця імпровізація, певно, вилізе мені боком… Але, здається, пронесло, а може, лише цього разу пощастило).
Женуть, як худобу. Хтось у натовпі згадує про автобуси «London» і захлинається власним жартом під грізний окрик «Выйди – из – строя – кто – там – шибко – умный». Добре, що йти недовго. За декілька годин прибуваємо на місце… колишнього нацистського концтабору. Чи це вже «наші» встигли спорудити? Довгі вбогі бараки, а навколо колючий дріт і сторожові вежі на кожному розі…
– А ви чули? Вони документи передивляються.
– У кожного?
– Еге ж… Тому так довго.
– У них свої списки, а кого там немає, той або прізвище змінив, або шпигун американський! Як же такого пропустити можна?
– Ага. Потім диверсію яку? Чи бомбу кине десь? Ге ж?
Прості дерев’яні нари попід стінами, а на них нічого! Хочеш – стели щось, а ні – то й так лягай. (А ми ж іще вчора були в комфортабельних помешканнях, де на ліжках пухкі перини, скрізь дзеркала й люстри, а на кухні лискучі меблі з безліччю шухлядок і шухляд!) Баланда – зранку, в обід і на вечерю, а від неї так риб’ячим лоєм тхне, гидко до рота піднести. Хліб чорний з остюками, розпадається в руках, а в роті враз стає глевкий і не жується.
– А будеш їсти?
– Це вам не американські булки жувати!
Добре, хоч картки пропускні видали, можна за територію «лагєря» виходити. Але скільки в нас тих марок? Швидко все проїли, а додому досі не везуть… Почали продавати одяг, взуття, різні намиста, хусточки – усе те, що є у валізі кожного остарбайтера. На місцевому товчку вбрання, гостинці для рідних міняємо на продукти. Місцеві – хто співчуває, а хто й зловтішається (своїх мордують гірше за нас, німців).
Сил немає, так хочеться додому! Тільки й втішає, що ти не сам тут потерпаєш, що довкола сотні так само голодних, зневірених, безнадійно – завислих – у – цьому – незрозумілому – міжчассі – на – шляху – додому. Та чи втішає? Сварка – лайка – прокльони – день – у – день. Хочеш – вий, хочеш – на стіну лізь. Кожному з цих наших «командирів» (чи наглядачів) в облізлих гімнастерках однаковісінько – чекають наказу, якого нема й нема (відбувають свою службу, та й по всьому).
– Їдемо!
– Справді? Це вже точно?
– Залізно! Оголошують! Біжіть, то й почуєте! «Завтра в восемь утра с чемоданами быть готовыми».
Прощавай, Німеччино! Наїлися вже твоїх булок і баланди табірної (кому як карта лягла, кому який «фарт», значить, випав) – вік будемо згадувати! Прощавай, Німеччино! Здрастуй, Польще! Недалеко й від’їхали від кордону, ще й до Вроцлава не дотягли, а вже стали на якомусь полустанку. Чутка пішла – будемо полякам допомагати хліб збирати. Пшениця стоїть незібрана, техніки повно, а працювати нема кому (десь поділися поляки, може, повтікали).
А цей полустанок не такий уже й простий, як здалося на перший погляд. Ярусами на ньому просто неба верстати (чи й не цілі заводи розібрали та розкрутили до останньої гаєчки), дерев’яні контейнери, щось обтягнуте сірим брезентом, викопані бетонні підпори для дротів (ще й земля з них не повідбивалася).
– Контрибуція, значить!
– Скільки ж добра всякого!
– А як інакше? Вони ж у нас теж усе розграбували. А що не встигли, те понищили й попалили. Хай тепер своє дають. Бо нашого ж уже не повернути.
– Хіба ж нас везтимуть, поки оце все не повивозять? Спершу треба добро додому затягти…
– Ага… Може, тоді вже й до нас черга дійде?
Спека. У розпеченому на сонці комбайні, як у лазні. Молотимо пшеницю, а позаду снопов’язалка крутить рівненькі сніпки, що тримаються й без перевесла. Голова в мене мов чавуном налилася – позавчора, а може, і раніше (уже й не пригадаю напевно, коли саме) щось вкусило за потилицю (ґедзь якийсь чи комар), а я розчухав немилосердно, аж до крові. І ось тепер відчуваю на місці того роздертого укусу добру ґулю, що вогнем палає-пече, не дає зосередитися на жодній думці та й самі думки вбиває. Я чомусь раптом згадую цього Тониного Жору (так, його, контуженого в танку): як його почало пересмикувати й трясти під час нашої розмови. А я ж тоді відчував свою перевагу здорового над ним, хворим та ущербним хлопцем. А зараз? І сам такий?