Нас розселили на фермі колишнього заможного польського господаря, що втік разом із німцями. Однакові, підведені синім будиночки під черепичним дахом (в одному з них оселилися ми з Олею) зливаються в одне веселкове видиво. Я не лише не здатен упізнати, який із них наш, – вони злилися воєдино й коливаються синьою смугою.
– Олю! Біжи швидше! Там твій Єфрем на вулиці впав. А ніби ж і не пив сьогодні. Чи пив?
А може, це вже і не я і не мене волочать чиїсь сильні й міцні руки (це ж мої товариші, з якими минулого тижня нишком міняли в місцевих поляків «соціалістичні» снопи нажатої пшениці на пляшку самогонки й таку-сяку закусь, «за могорич» – по-нашому). А далі тряска машина (бо «наша», а не американська тихохідна). Моя Оля про щось молить водія (бідна моя, ще не раз сьогодні благатиме, навколішки падатиме). У госпіталь доїхали саме вчасно («Ще дві-три години, дівчино, і його б уже було пізно рятувати… Набряк мозку…»), але там немає жодного лікаря, який би погодився оперувати голову («Це не поранення! А якщо він не виживе? Хто за це відповідатиме?»). І тоді вона знову починає благати («Ой, дядечку! Спасіть його! Просю!»). З неї вимагають розписку, і вона негайно її дає, спритно настрочивши за столиком у чергової сестри («Не маю жодних претензій… усю відповідальність за… покладаю на себе…»).
Вмикаються розжарені до білого лампи в мене над головою. Хтось притискає до обличчя маску й повільно рахує («Раз… два… три…»). Очі заплющуються. Темрява…
І чого я тут, власне, лежу? Набридло, їй-богу! Встаю й роздивляюся довкола. Якісь дядьки в білих халатах, таких самих шапочках і масках, над якими видно лише очі. На столі, під лампами, я (На столі під лампами – я?), і цей мій смішний голомозий череп чимось свердлять, щось там крутять, а в підставлені ночви стікає кривавий гній. Врешті мені набридає ця картина, я розвертаюся, щоб вийти десь «на свіже повітря», але у дверях хтось стоїть… Хтось знайомий, а якщо добре придивитися, то відразу й упізнаєш. Це ж Дарка! Моя сестричка! Як же вона виросла за ці два роки! Стоїть у дверях, висока, струнка (мов князівна), чорна коса через плече перекинута, а з-під тонко окреслених панських брів сивий туман таких рідних очей.
– Дарко! Яка ж ти стала! А я ж тобі хустку на подарунок везу.
Хочу підійти до неї, а вона руку застережно підняла й поглядом теж спиняє, а сама у дверях стоїть і не рухається.
– Стій, Єфреме. Повертайся назад. Не пора тобі ще. Там мама сама, а тут, під дверима, жінка твоя. Повертайся. Чуєш? Вертайся до себе.
Розплющую очі. Пекуче світло («Погасіть світло!» – кричу я, а насправді лише ледь чутно хриплю), наді мною схиляється хтось білявий і невимовно рідний («Ти ангел?» – знову замість слів якесь невиразне шамотіння).
– Опритомнів!
– Я вас вітаю, дівчино. Вашими молитвами.
– Дивіться ж! Пити йому не давайте ще зо дві години. Лише губи змочуйте. А там, якщо вже сильно буде просити, – півсклянки. Не більше!
Ангел нахиляється наді мною й набуває рис реальної жінки – моєї дружини Олі. Очі в неї червоні й заплакані, але вуста всміхаються. Вона бере мою руку обома своїми долоньками й притискається до неї обличчям.
– Юхреме… Якби з тобою щось сталося… я б теж уже не жила…
Відчуваю, як ніжність сповнює мене по вінця. Безмежна ніжність і вдячність… Кому? За що? Комусь… За те, що на світі існує вона. Вона, Оля! Моя Оля! Я й собі всміхаюся й облизую сухі губи. Не проситиму в неї води (я ж чув, що їй наказував лікар). Витримаю ці дві години. Заплющую очі й легенько стискаю її долоньку – хай буде в моїй. Нехай завжди залишається в моїй руці.
Смерть
Ідемо та йдемо сухою, порепаною дорогою серед давно вже прибраних полів («Це тобі не Німеччина, Юхреме!» – кажу сам до себе), а за нами курний слід волочиться. Тиша. Погідний ранок. Пізня осінь. Ідемо одне за одним, інколи поруч, із невеличкою відстанню – то Оля пережене мене, ще й досі кволого, то я її. Ідемо, спиняємося, щоб роззутися, тоді знову взуваємо на находжені ноги черевики, а за спиною полотняні торби, а в мене ще й валіза (Оля свою лишила в матері, де ми гостювали близько тижня).
– Голько! Що це ти ще за одного знайшла? – нагадую собі тещині слова, які почув крізь сон (я й справді спав, а тоді прокинувся й почав дослухатися). – Чи ви там і справді побралися? А жити будете з його матір’ю й сестрою? А що це в його з головою таке? А воно точно заживе? Худий такий… Самі очі блищать… А як йод у тебе закінчиться, а треба буде перев’язувати, то ти кори з бузини натовчи, запар добре і до рани прикладай!
Ідемо ще з удосвіта і вже, певно, півшляху від Олиної Чернявки до моєї Княжої Криниці пройшли. Сонце суне вгору поволі, ніби міркуючи, світити-обігрівати йому цю землю чи ні.