– Не сподобався я твоїй рідні.
– Чого це так рішив?
– Чув, як ти з матір’ю балакала.
– Ти мій чоловік, а хто там собі що думає, мені байдуже.
Дорога бита, в ямах і глибоких баюрах, що в них місцями стоїть болото (не просихає ніколи, наповнюється рідким багном від дощу до дощу). Вона, ця дорога, то забігає в яке село, то знову випростовується у відкрите на всі чотири боки поле. Хатки старанно попідмазувані від колишньої воєнної кіптяви, але які ж усі низенькі, із маленькими віконцями, криті сніпками, а то й очеретом. Дивлюся на них і не впізнаю (чи це я так сильно змінився, чи все навколо так змізерніло за ці два лихі роки), бо ж споглядаю їх уже крізь отой свій «німецький» досвід. У голові ще час від часу паморочиться (але лікар, той самий, якого Оля вблагала робити операцію, запевнив, що минеться), може, тому й ці думки та порівняння виникають? Сірі постаті кутаються в хустки, боса дітлашня, що вивалюється крізь похилені тини (а кому ж їх підправляти, як на все село з десяток чоловіків залишилося), дядьки в картузах, а вслід нам одне й те саме: «Живі… До когось вертаються… Ото мамка зрадіє!»
Осокори на підступах до Княжої Криниці! Впасти і в нестямі качатися по землі? Їсти її, таку дорогу й рідну? Я повернувся! А міг би… Відчуття «повернення» наздогнало мене. Не на кордоні (останньому з перейдених на безкінечно довгому шляху додому), не в Олиної матері (за ними, за їхньою зустріччю – радістю – слізьми спостерігав відсторонено, ніби чужий), а саме тут, де колись був вкопаний хрест на в’їзді до мого рідного села.
– Ой, Юхреме! Це ти?
– А чого голова замотана? Тебе ж у Германію забрали? Чи ти там воював?
– А то хто з тобою? Жінка твоя?
– Чи не нємка, бува?
У плутанині цих імен і облич (знайомих – далеких родичів – простих односельців) розрізняю постать сусідки тітки Зіни. Вона так плаче, – голосно, невтішно, навзрид, – ніби це похоронку на мене принесли, а не сам я, живий-здоровий, повернувся додому (пізніше довідаюся, що вона лишилася сама, як палець: сини й чоловік загинули на фронті).
– А мати вже ж так тебе виглядає!
– А ти ж нічого не знаєш…
– Дарку, сестру твою, поховали… Уже й сорок днів відбули…
Зупиняюся, і всі ті, що йшли навколо мене, весело вигейкуючи й випитуючи про моє життя-буття в Німеччині (увесь мій «іноземний» одяг, черевики, валіза наштовхують їх на різні думки, а висновок такий, що не так уже й погано мені там велося, он і вбраний по-панському), теж враз зупиняються. Хто це викрикнув? Це такий чийсь жарт? Не дуже дотепно, але ж… Головне, що це неправда?
– Кого поховали? Коли?
Відведені очі, заціплені губи… Мнуться. Вичікують. Ждуть, хто ж нарешті наважиться й видасть скоромовкою, що «ото ще в червні Василь Невмиваний хотів був пожартувати, навів на неї, а воно й стрельнуло, майже два тижні ще пролежала, кров’ю кашляла… це ж легеню їй прострелив… якби ж дохтура якого…»
– Це правда? Га? Кажіть! Чого мовчите? Це неправда! Такого не може бути!
Мати моя, Марія, стара й згорблена, уся в чорному, іде мені назустріч (хтось із швидких хлопчиків-горобчиків уже встиг пурхнути до нашого обійстя й сповістити її). Вона всміхається мені гумовою безбарвною усмішкою, а очі сухі та гострі.
– Здрастуй, синочку. А Дарки ж нашої вже нема-а-а-є!
У мертвій тиші, що запала (усі задкують і розходяться – ця сцена не для сторонніх очей), лише вороняче каркання (Де їх стільки набралося, ядучо-чорних із величезними лискучими дзьобами почвар?) і тихо-приречене схлипування матері.
– Бачиш, сино-о-очку, як воно сталося? Для старостів рушники вишивала-а-а, а все пішло на спомин душі-і-і…
І її горе, помножене на тягар мого невисловленого (їй не стане легше від того, що я живий, що повернувся… мати тужить за Даркою – страшно, не по-людському, цей жаль болітиме майже фізичною, але глибоко схованою мукою… болітиме недовго, мати поспішатиме до них – до батька, сестри), не поділиться, не зменшиться, назавжди застигне осадом в її очах, в усій її постаті.
– Яка ця Марія нещаслива… З чоловіком мало жила… Поховала в голод разом зі свекрами…
– І дочку вбили… Уже й війни не було…
– А хто зараз щасливий? Нема таких.
Робота день у день. Одноманітна, сільська, знайома. А весною хату нову будувати треба (хочеться будинок під шифером, щоб кілька кімнат просторих), хоч мати проти: «Живіть зі мною. Чи я вам заважаю?»
А мені відразу наказ: до колгоспу – на трактора. Та я й не проти. От тільки вчитися ж хочеться. Чи дадуть? Чи знову анкетою будуть межи очі? «Куркульський син»… «Перебував на окупованій території»… «Був на роботах у гітлерівській Німеччині»… Неблагонадійний я… А як інакше? «А працювати хто ж буде? Усі тільки вчитися хочуть! Ставай до трактора і працюй! – це мені голова. – А відробиш рік-два – там видно буде… Може, і пошлемо».