— Ну-ну, — спокійно звернувся до Ксанта Кулькап, лагідно кладучи йому на плече руку і хустинкою витираючи його туніку. — Просто в тебе, Ксанте, був важкий день. Ти геть змучився. О, диви, жодних слідів!..
— Хто став колись Сторожем Ночі, той залишиться ним довіку, — просичав Гарулус, нахабніючи знову. — Стривай, доживемо до Дізнання — там тебе виведуть на чисту воду.
— Облиш, Гарулусе, — сказав Кулькап, проймаючи молодшого бібліотекаря крижаним поглядом. — Що ж, дякую тобі.
Гарулус досадливо крекнув і тільки знизав плечима.
— Воля ваша, Найвищий Академіку, але я на вашому місці був би обережніший…
— Авжеж, авжеж, — урвав Кулькап, спроваджуючи його до мотузяної драбини. — За мене, Гарулусе, можеш не хвилюватися. Ми із Ксантом давні друзі, правда, Ксанте?
Молодший бібліотекар залишив їх, озирнувшись на відході через плече. Тим часом Кулькап підійшов до печі й наповнив дві миски парким рагу.
— Давні друзі? — запитав Ксант, коли вони, посідали скулиніг на коцах біля теплої підвісної печі й заходилися вечеряти. — Себто ще відтоді, як я був вашим тюремником у Вежі Ночі?
Кулькап усміхнувся.
— Дарма що ти був Сторожем Ксантом, уже тоді, в тих осоружних казематах, я знав, що ти — добра душа. Ти часто був моїм гостем, звірявся мені зі своїми гризотами, не цурався моїх знань про Темноліс, про те, що він таїть у собі…
— Але ж я був вашим тюремником, — похмуро відказав Ксант і поставив миску, так і не діткнувшись до рагу. — А ще я був нишпоркою Найвищого Сторожа Ночі. Бібліотекарі це знають — і для них я завжди залишатимусь чужинцем.
— Доведеться почекати Дізнання, — промовив Кулькап, — коли вже будемо на Вільних галявинах.
— Дізнання? — перепитав Ксант, і в чорних його очах промайнуло занепокоєння.
— На Дізнанні комусь доведеться виступити або за, або проти тебе, — пояснив Найвищий Академік, відставляючи набік порожню миску. — І мені, далебі, не хотілося б бути за доповідача. Тож усе, що я скажу, може тобі вийти не так на добре, як на зле. Ні, тут треба, аби хтось засвідчив, що ти повівся гідно… — Професор зазирнув Ксантові в обличчя і всміхнувся. — А тепер доїдай вечерю. Е, та ти ж її й не торкався.
— Я не хочу їсти, — сказав Ксант, і то була чиста правда. Згадки про Дізнання, яке чекало на хлопця на Вільних галявинах, було досить, аби відбити йому апетит.
— Тоді, юначе, гайда до свого гамака, — запропонував Кулькап. — Вигляд у тебе змучений.
— Слухаюсь, — кинув Кулькап, рушаючи спати.
— І не переймайся, — гукнув йому навздогін Найвищий Академік. — Завтра буде видніше.
Ксант тільки кивнув головою на відповідь. Легко йому казати! Уже лежачи в гамаку і мовчки споглядаючи крізь гілля вгорі світло сигнальних маячків, почеплених на вершечках залізнодеревних сосон, він марно намагався побороти своє збентеження. А що, як пам’ять так і не повернеться до Рука? І де зараз Маґда? Ксант повернувся на другий бік, щільніше вгортаючись у ковдру. Може, й правду казав Найвищий Академік, подумав він, поринаючи у сон: ранок покаже.
Цю ніч Ксант не проспав, а продрімав. Сон його весь час тривожили гуки нічного Темнолісу. Вереск пурхайлеза, писк куармів, далеке голосіння блукай-бурмил, що перегукувалися з родичами, залеглими на спочинок у своєму замаскованому барлозі.
Прокинувся він о схід сонця від неприємного скрекоту кровососних кажанів-кахикал — бридких потвор із банькатими фіолетовими очима та цівуватими сисальцями. Їхня зграя обпала дерево неподалік, і нетряки та плескатоголовці торохтіли палицями та галасували, як навіжені, щоб їх відігнати.
Ксант перевернувся на другий бік і став озирати дивний лісовий табір серед гілля залізнодеревних сосон. На грубій корі та сосновій глиці, пробиваючись крізь верховіття, вигравало сонячне світло, напрочуд яскраве і тепле після вчорашньої негоди. Таки мав рацію Кулькап: сьогоднішній ранок був куди приємніший за вчорашній вечір. Хто знає, може, й справді нині буде видніше…
— Зі сходу наближається небесний човен! — долинув високо зверху голос одного з дозорців: до Залізнодеревної пущі підлітала флотилія.
Ксант почав підводитися з гамака, а Темноліс тим часом заворушився, завирував: усі нетерпляче ждали, яку звістку принесуть Бібліотекарські Лицарі.
— Рухаються від Присмеркового лісу! — прокричав хтось.
— Певне, флотилія Професора Темрявознавства! — розітнувся другий голос.
Тим часом на другій гілці, трохи вищій за Ксантову, Фенбрус Лодд передавав Кулькапові свій далекогляд.