Ксант тим часом спустився з дерева і подався на пошуки блукай-бурмил та їхнього барлогу. Ведмежу криївку було замасковано так майстерно, що навіть тепер, серед білого дня, викрити її було нелегко. Аж ось за кілька ступнів од себе він почув знайомий переливчастий голос і, рвучко обернувшись, побачив Вемеру, що визирала з хащі. У лапах вона тримала Рука. Ледве стримуючи бурхливі чуття, що наринули на нього, Ксант метнувся до них.
— Руку! Руку!..
Рук розтулив повіки і видивився на Ксанта. Очі його були такі неприродно сині, що Ксантові аж мороз пішов поза шкірою.
— Ксант Філатін, — ледь чутно промовив Рук. — Здається, пригадую. Ти зрадив Бібліотекарських Лицарів дорогою до Вільних галявин, а потім, аби не попастись, утік у Вежу Ночі…
Ксант похнюпився, в очах пекло від сліз.
— О, Ксанте, ти ж був моїм другом. Як ти міг на таке піти? Як ти міг?..
Рукові очі знову заплющились. Ксант простяг був руку, але Вемеру рвучко мотнула величезною головою, і хлопець відступив, даючи їй дорогу. Гай-гай, що ж то тепер буде, подумав він.
Аж це знову з небесної висі почулися тріумфальні вигуки. Серце Ксантові тьохнуло. То, мабуть, поверталася з розвідин третя флотилія Бібліотекарських Лицарів на чолі з Професором Світлознавства Ульбусом Пенітаксом. Вони літали до Східного курника.
Задерши голову, Ксант виглядав їхні човни. Десь там мала бути й Маґда. Ось хто ще, крім недужого Рука, міг би свідчити на його користь!
У короткім часі Залізнодеревна пуща нагадувала розтривожений вулик: останні три сотки човнів сновигали між дерев у пошуках місця для приземлення. Причаливши у верховітті, Професор Світлознавства вибрався зі свого небесного човна і сягнистою ходою підійшов до високого панства, що вже знудилося, чекаючи на нього та його новини. Він по черзі вклонився Фенбрусові, Таллусові, Варіс Лодд, а також Громовому Вовкунові та Феліксові Лодду, які теж приєдналися до бібліотекарів, і повернувся до Кулькапа.
— Невеселі новини в мене, — мовив він похмуро.
— Східні курники? — запитав Кулькап.
— Так, пане, — відповів професор. — Там здоровенний Інкубаторій — більшої бойової зграї я ще зроду не бачив! Тьма-тьмуща сорокух рине з інкубаторіїв і жене сюди. Вони ще жовтороті, але цілком сформовані, блискуче пір’я, гострі дзьоби, пазурі — і всі охоплені жадобою кривавої розправи. — Ульбус скрушно похитав головою. — Такого бачити мені ще не випадало.
— Далеко вони від нас? — поцікавився Кулькап.
Професор Світлознавства знизав плечима.
— Півдня верхи на зубощирі, — відказав він. — Ну, година туди, година сюди…
Кулькап глибоко зітхнув і обернувся до Фенбруса.
— Зніматися звідси — надто ризиковано, — сказав він. — Нехай переселенці залишаються на деревах.
Фенбрус спохмурнів.
— Ви певні, що так буде найкраще? — запитав він. — Якщо вони сунуть просто в Залізнодеревну пущу, то, мо’, краще чимшвидше звідси звіятися?
— У поході ми пропадемо ні за цапову душу, — сказав Кулькап. — Надто багато серед нас дітвори та старини. Нас усіх виб’ють до ноги. Ні, єдине, що нам залишається — дочекатися Уланів Вільних галявин.
— Ану ж сорокухи їх випередять? — засумнівався Фенбрус.
— Тоді нам доведеться відбивати напад самим, — сказала Варіс. — Тут ми, Бібліотекарські Лицарі, примари, небесні пірати…
Вовкун ствердно кивнув головою.
— До драчок із кощавими птахотварями нам не звикати, — хихикнув капітан і вхопився за руків’я великого кривого меча, почепленого на поясі. — Порішити кількох зайвих сорокух — суща втіха.
— Ну, добре, — погодився кінець кінцем Фенбрус Лодд. — Але всі вояки повинні розлучитися зі своїми берестяними сувоями. Нехай віддадуть їх бібліотекарям чи городянам, і нехай ті сидять з ними на деревах до кінця битви. Гріх ризикувати бодай одною книжкою святої Великої бібліотеки.
— Кому що, а тобі берестяні сувої! — пирхнув Фелікс. — Тату, — обернувся він до Фенбруса. — Якщо ми програємо цю битву, можна забути навіки і про берестяні сувої, і про Велику бібліотеку! Сорокухи винищать усіх, а хто вціліє, того обернуть на раба!
Звістка про бойову зграю хутко ширилася Залізнодеревною пущею, і переселенці на саму думку про можливу зустріч із кровожерними птахотварями з холодним некліпним поглядом поринали в німе заціпеніння.