— Кір-кір-кір! — залунало зусебіч: то з вершечків дерев кричали у відповідь інші сестри.
Скірні сестринським покликам, сорокухи, ні на мить не гальмуючи руху, розвернулися в потрібному напрямі. Вони сунули вперед, мов ворушка маса різунів, мов нестримна буря, і за весь час ходні ані разу не стишили кроку. Серед гілля, міцно стискаючи повіддя, просувалися на зубощирах шляхетні Сестри-Сорокухи. Їх було кількасот, усі — строкато оперені й закуті у яскраву лицарію. Вони вели бойову зграю до далекої мети.
На чолі війська, сяючи золотом захисної бляхи, їхала молода курникова матка — Матінка Шматуйпазур Третя. Ось вона закинула назад свою голову з хижо палаючими очима і пронизливо заверещала:
— Кут-кут-кут-ка-а-ар!
Її червоне оперення з домішкою жовті, фіолету й сині, так блищало у парусах ранкового сонця, аж сліпило очі, і коли зубощир щодуху мкнув через ліс, її пір’яний нашийник та хвостові пера майоріли на вітрі, — незабутнє видовище! Бойова зграя, що просувалася низом, придала ходи в ноги.
Трохи позад неї, теж верхи на зубощирах, дріботіли Сестра Брудножовть, Матінка Дмиперо та вся сорокушача старшина. Слідом за ними, на шворках, сунула чимала зграя когутів-сорокунів.
— Як добре, що ми знову в русі, — пропищала Матінка Дмиперо.
— Знаменито, сестро! — підхопила Сестра Брудножовть, смикаючи за шворки, що їх тримала в руці. — Поглянь, як тремтить перед нами Темноліс! Коли нашу бойову зграю охопить шал, ніщо не встоїть на її шляху!
— Крихітки мої! — кудкудакала Матінка Дмиперо. — Аж не віриться, що вони тільки недавно з’явилися на світ. Ге, поглянь-но лиш на Матінку Шматуйпазур! — І вона аж завуркотіла з утіхи.
Сестра Брудножовть ствердно кивнула головою.
— Природжена курникова матка, — промовила вона. — Я це зрозуміла тільки-но вона вилупилася з яйця. Не встигла ще й шкаралупа вистигнути, як вона вже перебила й пережерла всіх курчат у своєму відділку. Просто дивовижно!
— Я жду не діждуся, коли побачу її в ділі, — промовила Матінка Дмиперо.
— Терпіння, сестро, — відповіла сестра Брудножовть. — Якщо Бібліотекарські Лицарі не збрехали, ми незабаром там будемо, і переселенці з Нижнього міста — наші! — Вона заплющила очі й солодко всміхнулася.
О, як верещав, кричав і благав про смерть полонений Бібліотекарський Лицар, як він корчився в муках, коли вона, вершечок за вершечком, впинала в нього свої пазурі, по крихті вириваючи з нещасного відомості! Коли ж вона витисла з нього все, що її цікавило, в отій бібліотекарській потолочі раптом пробудилася жадоба життя і вона заблагала про ощадок.
Брудножовть добре пам’ятала, як вона зглянулася над бранцем. Аби зайве не мордувати його понівеченого тіла, вона одним помахом дзьоба видерла у нього серце, і живцем його проглитнула. Смакота! Бібліотекар побачив, як пожирають його серце, і аж потому сконав.
Сестра Брудножовть пустила свого зубощира галопом, і коли ліс на мить розступився, виразно побачила масив могутніх Залізнодеревних сосон, що вивищувалися над рештою лісу, бовваніючи ген-ген удалині проти жовтаво-рожевого неба і вражаючи уяву своєю похмурою величчю.
— Уже палицею докинути, — сласно кудкудакнула Сестра Брудножовть. — Уже недалеко. Я вже чую у роті смак їхньої крові!
Нарешті приготування було закінчено, і тепер над пущею дзвеніла напружена тиша. Вгорі, на самісінькому вершечку залізнодеревної сосни, сиділи Фелікс Лодд та Громовий Вовкун і щось обговорювали, до решти поглинуті розмовою.
— Гадаєте, вийде? — запитав Фелікс.
— Мусить вийти, — запевнив його капітан небесних піратів, — а ні, то хай поб’є мене грім небесний, якщо всі ми, хто тут є, не обернемося на купу безживних тіл!
— Або на рабів! — невесело докинув Фелікс.
— Повір мені, якщо сорокухи переможуть, рабів можна буде на пальцях полічити, — заперечив Громовий Вовкун, скупчено потираючи підборіддя.
Фелікс здивовано звів брови.
— Якщо вірити твоєму Професорові Світлознавства, це молода бойова зграя, — пояснив капітан піратів.
— Він не мій Професор Світлознавства, — відказав Фелікс.
— Хай буде по-твоєму, юначе, — погодився пірат, — але так чи інак, а на світ ті сорокухи з’явилися тільки недавно. У них ані дисципліни, ані досвіду. Досить їм устряти в бійку, їх прожогом опановує жадоба крові, і спинити їх може лише власна смерть. Закарбуй собі на лобі.
Громовий Вовкун узяв прозорну трубу і став вдивлятися у далечінь понад Темнолісом, вишукуючи якісь ознаки наближення сорокушачих орд.