— Ну, як, щось видно? — запитав Фелікс.
Небесний пірат заперечно похитав головою і склав прозорну трубу.
— Поки що нічого, — похмуро відповів він, — але вони йдуть, будь певен. — Він примружив очі й нюхнув носом повітря. — У мене чуття на цю погань…
Тим часом до Ксанта під деревами підійшов нетряк у піратському плащі з мордобрилячої шкури та алебардою в руці.
— Ти бібліотекар, так? — запитав він, пильно оглядаючи хлопця. — І ви, і городяни повинні бути на Світляковій горі. Сорокухи ось-ось наскочать. Чи мо’, тебе не сповістили? — додав він ущипливо.
— Я шукаю друга — Рука Човновода… — махнув Ксант на вже порожній блукай-бурмилячий барліг, що виднів попереду. — Але, бачця, його тут уже немає.
— Рук Човновод? — перепитав нетряк. — Чи це, бува, не бібліотекар, якого захопила руда буря?
— Так, це він, — зітхнув Ксант. — Блукай-бурмила виходжували його у своєму барлозі..
— Ну, якщо він з тими ведмедями, за нього можна не боятися, — проголосив нетряк. — Натомість тобі не завадило б пошукати безпечнішого сховку. Ти на долині, а сорокухи можуть нагодитися першої-ліпшої хвилі. Чому б тобі не податися до своїх друзів-бібліотекарів?
Ксант сумно похитав головою.
— Бібліотекарі мені не друзі, — пояснив він. — У мене їх, напевне, взагалі немає. — Хлопець важко зітхнув і опустився на траву.
— Хай там як, а я б тобі не радив сидіти тут і нарікати на свою долю, — сказав нетряк. — Як хочеш, то ходімо разом, — додав він і простяг м’язисту руку. — Мене звати Крабохват. Крабохват, капітан «Туманоріза» — поки що без команди, бо та подалася шукати щастя на Ливарних галявинах слідом за шолудивим псом на ім’я Циба Вітролов. Хай йому грець! Ну, та це вже зовсім інша історія… То як, ідеш чи ні?
Ксант усміхнувся і вже зібрався вхопитися за Крабохватову руку і підвестися, коли це примітив цератовий згорток, прихилений до моховитої стінки покинутого барлога. Він узяв його.
— Ну, що там у тебе? — запитав Крабохват, дивлячись, як Ксант бережно розповиває згорток.
— Це… це меч, — відповів Ксант.
— Еге ж, ще й досить непоганий, замашний. Не залишай його тут, — промовив Крабохват, коли Ксант нарешті підвівся із землі. — А ще краще, хлопче, візьми його поки що собі. Власника можна відшукати й пізніше. Зрештою, якщо ти йдеш зі мною, тобі він може знадобитися… — Нетряк знову простяг дебелу руку і додав: — …друже.
Ксант палко потис капітанову руку.
— Хоч на край світу… друже! — відповів він.
— Кір-кір-ка-а-аррр! — зарепетувала Матінка Шматуйпазур, підострожуючи свого зубощира, який плигав із гілки на гілку.
Сорокушача бойова зграя, що просувалася низом, у відповідь на поклик завищала, заверещала і метнулася вперед. Перед ними стіною стояла Залізнодеревна пуща, де гілля сосон угиналося від переселенців із Нижнього міста, з’юрмлених довкола запалених печей. Оце так удача, аж не віриться! Хай вони тепер начуваються — Матінка Шматуйпазур Третя — здорова, дужа, але голодна сорокуха — покаже їм, що таке жадоба крові!
На її довгому закандзюбленому чорному дзьобі виступила піна. Широко роззявивши його, Матінка Шматуйпазур високо закинула голову і щосили сплюнула жовчю. Її жовтожарі очі палали вогнем, чорні чоловічки поширилися — далі нікуди. Світ перед нею заслала червона мла…
О, як їй кортіло скуштувати крові! Скуштувати негайно, а скуштувавши, шарпати безпорадне тіло і жерти, жерти, жерти!..
Із землі, пущений з луків з’юрмленої зграї, до верховіття величних залізнодеревних сосон знявся рій палахких стріл. Смолисті вершечки пралісу легко займалися і палали, як велетенські смолоскипи. На нижніх вітах немов поприкипали до своїх місць заціпенілі переселенці, а в дедалі тьмянішому надвечірньому світлі все так само блимали їхні підвісні печі.
Зубощир під курниковою маткою рохнув і переметнувся з найвищої гілки міднодуба на край соснової гілки. За нею, з вереском диких веселощів помчали і курникові сестри.
— Кут-кут-кут-ка-а-аррр!
— Кір-кір!
— Кут-кут-кут-ка-а-аррр!
Унизу, галасливим пір’ястим потоком обтікаючи масивні стовбури Залізнодеревного масиву, ринув основний корпус бойової зграї. Пронизливі погляди тисяч жовтих очиць пожадливо звелися догори в передчутті кривавого бенкету.
Чекати залишилося недовго. Матінка Шматуйпазур і курникові сестри верхи на зубощирах розсипалися по гіллі і наліво й направо вимахували пазуристими лапами та костяними ціпами. Тіла городян, мов спілі груші, сипалися у ворушку масу внизу.