— Ка-а-ар! Ка-а-ар! К-к-к… Кі? Кі? Кі-і-і!!!
Зненацька очікувальний вереск шерегових сорокух унизу замінився на пронизливий свист обурення. Що це їм підсунули? Замість плоті й крові, тельбухів та кишок вони запопали… Вовну… Одіж… В’язки моху та мішковину!
Щоб дати якийсь вихід своїй люті, сорокухи вихором накидалися на ганчір’яних ляльок. Тим часом у гіллі, Матінка Шматуйпазур, нап’явши повіддя, здибила свого зубощира і вхопила постать, принишклу біля підвісної печі…
— Кі-і-і. кі-і-і, і-ай-ай! — заверещала вона, побачивши перед собою вовняне опудало у вовняній шалі: нашвидкуруч витесана з дерева мармиза нахабно посміхалася. І тут на горішньому гіллі здавлено хрипнула сестра-сорокуха і, зірвавшися вниз, прогула повз Шматуйпазур. Із горла її стирчала арбалетна стріла. Курникова матка дико поводила вирлами. На них напали!
— КА-А-АРРРР! — зарепетувала Матінка Шматуйпазур, вкладаючи у крик шалену лють і розчарування: небо над Залізнодеревною пущею заполонили повітряні човни Бібліотекарських Лицарів.
Навально шугаючи зверху, вони щедро осипали напасних сорокух палахкими стрілами, важкими списиками і блискавично щезали. Сестри-сорокухи були вдячними мішенями і якщо спершу бухали на землю по дві-три, а там і по чотири-п’ять, то коли човни виповнили всю пущу, наче рій розлючених деревних шершнів, лік пішов уже на десятки. Коли зверху цілою зливою ринули тіла сестер, шерегові сорокухи, знавіснілі від жадоби крові, нестямно накинулися на їхні бездушні тіла.
А Бібліотекарські Лицарі знай собі шугали і шугали, накладали стріли на свої луки, стріляли, знову накладали, аж поки в охопленій полум’ям Залізнодеревній пущі не залишилося жодної верхової сестри-сорокухи.
Зграя нанизу розкошувала. Нарешті сорокухи відчули смак крові — але її було замало. І тут, на розсоху дебеленного залізнодеревного стовбура виповзла, мов яскравий дивоглядний жук, Матінка Шматуйпазур. Зубощира під нею було вбито, обладункам теж добряче перепало, яскраві шати обсмалилися… Уп’явшись пазурами у грубу деревну кору, вона заклякла над своєю зграєю і зарепетувала, як на пуп:
— Кут-кут-ка-а-ай!
Усі сорокухи як стій обернулися на голос курникової матки. Шматуйпазур махнула рукою до лісу, де губилися сліди переселенців, їхні порозгублювані дорогою пожитки. Її жовті очі палали вогнем. Тим часом повітряні човни шугонули вгору і зникли за верхівками дерев.
— Ка-а-ар! — зіпонула Матінка Шматуйпазур. — К-А-А-АРРРР!!!
— Усе вже стихло, — прошепотіла Гільда своєму сусідові. — Як ти гадаєш, що там зараз коїться?
Крутихвіст, літній міський гном, лагідно затулив їй рота.
— Затишшя перед бурею, — промовив він, і голос його був хрипкий. — О Небо, якби я був бодай на півсотні років молодший, то показав би осоружним птахотварям, на що я здібний. О, їхні черепи тільки тріщали б, а з горла фонтаном жбухала кров. Та я… я… — І він зайшовся надсадним кашлем.
— Гей, там, ану цитьте, — почувся чийсь занепокоєний голос.
Міський гном відвернувся і затулив рота руками. Гільда заходилася плескати його по спині. Мандрівець, посивілий однорукий плескатоголовець, який сидів побіля них, відстебнув від пояса пляшечку, відкоркував, протер і передав Крутихвостові.
— На сьорбни, — припросив він хрипким голосом.
Крутихвіст приклав пляшечку до губ, сьорбнув, проковтнув — і захапав ротом повітря, очі йому зволожилися.
— Що… воно… таке?… — пробелькотав він.
— Сік вогнянки, — сказав мандрівець. — Смакує?
— Це… це… — почав міський гном. — Скільки живу, нічого огиднішого ще в себе не вливав.
— А кашель хіба не вщух?
— Я б і сам не відмовився від крапельки вогняного соку, — озвався раптом фальцет із-за їхніх спин. Усі обернулися на голос і побачили вгорнутого у стару вистріпану ковдру троля-тягайла — худезного блідого тремтячого старигана з беззубо усміхненим обличчям. — Мені б кістки старечі хоч троха зігріти, — пояснив він.
Мандрівець віддав йому пляшечку.
— Пригуби, тільки не надто присмоктуйся, — попередив плескатоголовець. — Як не хочеш загусти долу.
Гільда мовчки кивнула головою. Від Залізнодеревної пущі до Світлякової гори було всього кількасот із гаком кроків, але для декого з їхнього роду і цей перехід став неабияким випробуванням. Гільда мусила всю дорогу підтримувати Крутихвоста. А мандрівцеві довелося йти, тримаючи попід пахвами троля-тягайла та опасисту роздебендю з маленькою дочкою.