— Молодчага, хлопче, молодчага! — почув Ксант підбадьорливий Крабохватів зик, висмикуючи меча, липучого від сорокушачої крові. У вуха йому заревло, і серце шалено закалатало — от-от розірветься!
— Стережись! — ричав Крабохват. — Іззаду!
Ксант обернувся — і просто перед себе узрів зозулясту рудо-бежеву сорокуху. Здоровенна потвора уже замахнулася на нього ланцюгом із обсіяною шипухами кулею як голова завбільшки.
Пригнувшись, він спритно відскочив назад, не забувши зробити на лету різкий рух мечем знизу вгору. Раз — і кисть із кулею на ланцюгу перевертом полетіла геть, а лезо з усього маху вгородилося у шию птахотварі. Сорокуха захарчала і, звиваючись, як в’юн, бехнула на землю. Густа чорна кров бурхнула їй на груди.
Не встиг Ксант перевести подих, як на нього напосіли ще три жовтожарі сорокухи, озброєні серпами. Хлопець відчайдушно відбивав їхні випади і, пригинаючись, ухилявся від дзьобів та кігтів. Обличчя заливало потом, груди ходором ходили, у легенях пекло, а руки зводила судома.
— А-а-а! — заволав він, коли його огріло по плечі молотком-цвяходером. Хлопець укляк на одне коліно.
Тієї самої миті там, де стояли сорокухи, здійнялася хмара жовтожарого пір’я, зачервоненого кров’ю. Ксант зиркнув угору і побачив над собою Крабохвата. Нетряк стискав у руках закривавлену сокиру і зіпав не своїм голосом:
— Тікаймо!
Повторювати двічі не довелося. Ксант спритно підхопився на ноги і кинувся слідом за нетряком, що торував собі шлях, вимахуючи на всі боки алебардою. Справа і зліва до них приставали закривавлені, обліплені сорокушачим пір’ям небесні пірати, і так із боєм вони пробивалися до порослих світляками круч і далі — до вершини. Із тилу їх прикривали примари, які шугали на линвах між дерев і метали запалені світлякові списики сорокухам під ноги.
На вершині їх зустріли тисячі посірілих, змарнілих облич переселенців, які боязко тулилися один до одного. Цих бідах обступали благеньким оборонним колом Бібліотекарські Лицарі. Їхні повітряні човни були намертво припнуті до кам’яного стрімчака. Усім своїм виглядом вони показували, що стоятимуть тут на смерть.
Побачив Ксант і Фенбруса Лодда, застиглого зі згорненими на грудях руками біля пригорбленого Кулькапа Пентефраксіса, Найвищого Академіка. Їх охороняли, узявши в кільце, Варіс та Професори Світлознавства і Темрявознавства: вони завбачливо наповнили стрілами свої сагайдаки і стояли з оголеними мечами.
Важко ступаючи, до них наблизився Громовий Вовкун. Капітанська борода була червона від сорокушачої крові, пошматований каптан висів клаптями.
— Ми стримували їхню навалу, доки ставало сил, — прохрипів він, нахиляючись до Кулькапа. — А ваш синок із примарами змушує їх дорого платити за кожен крок по крутосхилу! — додав він, звертаючись уже до Фенбруса. — Присягаю Небом, хлопець хоч куди козак!
Ще ніколи Фенбрус Лодд не був такий серйозний.
— Ми стоятимемо тут до останнього, — проголосив Великий Бібліотекар. — Якщо Великій бібліотеці судилося пропасти, то нехай це станеться тут, на світляковій горі, поруч із нашими бездушними тілами.
— Боюся, так воно і буде, — похмуро буркнув Громовий Вовкун. — На лихо, вони вже зовсім ошаліли від запаху крові.
Ксант, відсапуючи, сів на камінь біля Крабохвата. У небі світив блідий місяць, заливаючи землю сріблястим сяйвом. Зусібіч чулися приглушені зойки та стогони.
— Ти бився, як лев, хлопче, — озвався Крабохват, витираючи закривавлену алебарду об свій каптан із мордобрилячої шкури. — Знаєш, друже, я мав за честь битися пліч-о-пліч із тобою.
— А я — з вами, — блідо усміхнувся Ксант.
— Ходімо, — сказав нетряк. — Ніч ще не скінчилася.
Небесні пірати пристали до Бібліотекарських Лицарів — оборонців вершини світлякової гори; між деревами зі свистом розтинали повітря довгі линви та сновигали білі постаті примар, які й собі прилучалися до книжників. На місяць набігали чорні хмари, і коли на переповненій нагірній вершині все завмерло, чекаючи найгіршого, повіяв зимний сіверко.
— Чого вони ждуть? Чого не йдуть на нас? — прошепотів Ксант.
Із лісової гущі нанизу долітали сласні верески та гарчання бойової зграї.
— Пожирають мертвяків, — просто пояснив Крабохват. — А як відбенкетують… — утомленим поглядом обвів він лінію узлісся, — тоді візьмуться за нас.
Чекати довелося недовго. Раптом перегукування сорокух погучнішало, і з загального галасу вирізнився пронизливий вереск:
— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!!
Крякання спричинило на світляковій горі загальне сум’яття.