— Кут-кут-кір-кір! — залунали зусебіч крики у відповідь.
У повітрі засвистіло, і з хащі на оборонців сипнуло цілим роєм оперених стріл. Одна з них черкнула Ксанта по щоці, і хлопець пригнувся до землі. Знову звівши голову, він додивився, що бойова зграя вже вийшла з хащі й суне на них.
Сорокухи вже не мчали нестримною галасливою лавиною, а навпаки, ступали кам’янистим спадом повільно, обережно. Пір’я, пазурі та дзьоби були багряні від крові, і навіть очі їхні палали насиченим, б’ючким багрецем.
Ксант, як зачарований, дивився на цей кривавий хід. Серце йому болісно стислося: ніщо вже не спинить цієї навали. Вони приречені.
Коли сорокухи широченним колом оточили переселенців та їхніх оборонців, знову розлігся той самий пронизливий вереск:
— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!!
Зі зграї наперед виступила величезна сорокуха — курникова матка — і звела закривавлену лапу. Ось! Залишився один, останній удар!
І тут, наче грім серед ясного неба, розітнувся чистий і солодкий для вуха звук тілдерячого ріжка. Він линув із лісової хащі в долині, а йому вторував якийсь гуркіт, наче десь гримала гроза. Курникова матка як звела свою лапу, так і завмерла з нею. Що воно за притичина?
— Кі-і, кі-і, кі-і…
Бойовою зграєю, у неї за спиною, прокотилася тиха вискотня, щоб за хвилю перерости в несамовитий панічний лемент.
З лісової хащі, просто їм у тил навально ринула якась величезна ворушка маса. Вона невпинно сунула на принишклих сорокух, і поступово їхні бойові шики щільно збилися в одне збентежене стовписько. Коли Матінка Шматуйпазур обернулася, згадана маса розпалася на сотні постатей, озброєних піками, і всі вони презавзято кололи захоплених зненацька сорокух.
Ксант підвів голову. І він, і всі довкола дивилися туди, де в гущі бойової зграї сорокух лунали розпачливі крики. Ось крізь сорокушачі лави пробився улан у лицарії верхи на жовтожарому зубощирі, за ним — ще двадцять вершників. На їхніх піках майоріли стяги в зелено-білу клітинку, а на білих туніках красувалася емблема уланів — червоне зображення блукай-бурмила.
— Улани Вільних галявин! — вибухнув галас.
У короткім часі верхові улани заполонили всю просіку; тут і там вони проривали бойові шики сорокух, топчучи птахотварей і вкидаючи їх у повне сум’яття.
— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!! — залящала Матінка Шматуйпазур, побачивши, що каменя на камені не лишається від її доблесної раті, яка у сліпій паніці тікала світ за очі.
Ксант, опинившись за її спиною, вхопив у груди чимбільше повітря і щосили рубонув своїм гострющим мечем.
— КА-А-АР, КА-А… К… хррр!
На землю курникова матка гримнула вже бездушним трупом: розкішно оперена голова із закандзюбленим чорним дзьобом в одному місці, тулуб у золотих обладунках — ув іншому.
— Крабохвате! Крабохвате! — закричав Ксант, із тріумфальним виглядом повертаючись до нетряка. — Я показав їй! Я порахувався з нею! Я вби…
Зненацька голос його урвався, і він важко впав навколішки. Крабохват повернувся до Ксанта: хлопець дивився просто себе невидющим поглядом, а з кутика його рота спливала цівка крові. Він весь обм’як і незграбно подався наперед, ледь не падаючи додолу: з грудей у нього стирчала мохната сорокушача стріла.
— Гей, ти! — почувся сердитий голос. Ксант підвів голову і уздрів над собою Фелікса Лодда. Той кресав з очей блискавиці. — Звідки в тебе цей меч?
Сестра Брудножовть і Матінка Дмиперо шкандибали лісом, не розціплюючи тремтячих лап із затиснутими в них шворками, на яких пленталися їхні когути-сорокуни. Було холодно і темно, хоч в око стрель: місяць заволокло дощовими хмарами, що насунули з півночі.
— О наші крихітки! — заходилася плачем Матінка Дмиперо. — Такі молодесенькі, ще в заїдах. Ну де їм було себе оборонити…
— У всьому винна жадоба крові, — відповідала їй Сестра Брудножовть, скорботно хитаючи головою. — Не думала, що доживу до часів, коли бойова зграя пожиратиме сама себе, коли сорокухи тріскатимуть сорокух…
— Сестро, ти тут нічим би не зарадила, — промовила Матінка Дмиперо. З очей її без упину текли сльози. — Ні ти, ні я, взагалі ніхто. Їх ошанула жадоба крові. Вони були не владні над собою. А коли на тій клятій горі загинула і Матінка Шматуйпазур, над ними вже ніхто не був владен.
— Трикляті переселенці! — сплюнула сестра Брудножовть. — І оті окаянні Улани Вільних галявин! Як подумаєш, що перемога вже була в наших руках…
Позаду тихенько цвірінькали і щебетали Сорокуни.